Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Діана

З голови не виходить, як тільки у нас з Максом в паралелі ведуться життя. Інколи мені здається, що ми просто якісь сіамські близнюки. Садок, школа, ліцей і виш, не зговорюючись, все разом. А тепер ось “недостосунки”. 

Ліза мені дуже подобається, така мила й ніжна, чимось на Ліду схожа. І симпатична, не зважаючи на розсип зелених цяточок на обличчі. Вона не сильно заглиблювалась у розповідь, як опинилась у Макса вдома, а я не наполягала. Температура знову почала рости, й мені не хотілось її мучити, хоч допитливість просто розривала зсередини. Єдине, що зрозуміла, через оцю саме вітрянку вона й опинилась на вулиці. Чесно, навіть зла не вистачило, так хотілось натовкти пику тим хто її образив. Хіба можна людину з температурою під сорок виставити за двері, навіть лікаря не викликати?

― Ти злишся? ― Марк якимось чином вгадує мій настрій.

― Злюсь, ― зітхаю. ― Не уявляю, ким потрібно бути, щоб хвору сусідку вигнати з дому.

― Люди різні бувають.

― Люди, ― скептично підіймаю брову, кривувато посміхаюсь. ― Я б обрала для них геть інше слово. 

Знизує плечима, знову втуплюється в дорогу перед собою. Сварку ми не обговорюємо, але те, що він сам забрав мене з Максової квартири й повіз назад, додому, саме за себе говорить. Отже, угода в силі. Цікаво, що примусило його змінити рішення? Розмова з Максом? Чи він взагалі тільки налякати хотів? 

Кидаю скоса погляд: спитати чи краще не варто? З однієї сторони треба було б, це наче крапку поставити й ніколи більше не повертатись до питання, а з іншої, ворушити неприємні спогади, знову переживати різкі слова якось не хочеться. Я така сонна, виснажена нервово, що зараз мрію лише про тепле ліжко, а не про розбір польотів. 

― Завтра заберу тебе після пар. Пройдемось по магазинах, ― в думки вривається голос Марка. 

― Навіщо? ― насторожуюсь. 

― Ми ж у гості йдемо. Гадаю, ти захочеш собі купити щось новеньке. 

Червонію. Грошей на обновки у мене не заплановано. Але Марк правий, там буде його сім’я, Стьопка, можливо ще якісь друзі… Не варто перед ними виглядати дівчиськом з секонду. 

Нервово вовтужусь на сидіння. Що ж сказати? 

― А, ― відкашлююсь, ― А яка форма одягу буде? 

― Зручна, ― підморгує. ― Але я просто подумав, що тобі захочеться обновити гардероб. Ну і подарунок батькам виберемо за одно. 

― Марк…

― От навіть питати не буду, що ти зараз хочеш сказати. Уже знаю, які думки вертяться у твоїй чарівні й голівці. Забудь! Ти моя дівчина. Я веду тебе знайомитись з батьками. Тому просто ідеально грай роль, для якої тебе найняли. Це твоя турбота! Фінанси, транспорт, житло ― про них не переймайся. 

Мої мізки розм'якшуються і спливають кудись в район сонячного сплетіння. Він сказав “чарівна”... Дійсно вважає мене чарівною чи просто вжив сталий вираз? Навіть друга частина речення не відразу доходить, та, в якій він пояснює, для чого мене найняли. Каже це так, наче… наче я якась… навіть слово таке не хочу подумки вживати.

― Кішко, годі супитись! ― наказує. ― Я гадав, дівчата обожнюють ходити по магазинах. 

Кусаю губи.

― Щось таке… ― знизую плечима. ― Просто…

― От і насолоджуйся, ― перебиває. ― Припини хмуритись і ніяковіти. Інакше ніхто не повірить, що ми заручені. 

― Угу… ― все одно ніяковію. І раптом лякаюсь. Це ж його батьки… і Стьопки. Як вони поставляться, що я  як перехідне знам’я від одного брата до іншого мандрую. Чому я раніше про це не подумала? Дурепа!

Дихання частішає, млість та сон злітають.

― Що знову? ― зітхає. Як так чітко вгадує зміни мого настрою.

Облизую пересохлі губи.

― А що скажуть… кхм… що скажуть твої батьки на те, що я колишня Стьопки?

― Тебе це хвилює? ― дивується.

Хотілось би сказати, що ні. Але це не правда. Тому просто тихенько й напружено соплю.

― Нічого не скажуть, Діан, ― повертається до мене. ― Я дорослий хлопчик в і маю право зустрічатись, з ким хочу. Впевнений, вони просто зрадіють, що в мене нарешті налагодилось особисте життя. 

― Ох, якби… ― скептично зітхаю і відвертаюсь до вікна. Але щось підказує, легко не буде.