Читати книгу - " Первісний інстинкт. Другий епізод: Мисливець., FrostFox"

– Від чого залежить цей термін? – обмежений час – це зайвий привід для занепокоєння, тому не хочу заганяти себе у якісь рамки.

– Від якості материнського каменю. Ось ці, – Ладія вказала на невелику гірку кристалів, – незвичайні, тому можуть утримувати монстрів рівного рангу до місяця, рідкісного – від одного до двох тижнів, виняткового – днів п’ять, а з епічним пощастить, якщо не зламаються за день. Унікальних істот такий камінець утримає пару годин. Звичайних можеш не враховувати, але вони не зможуть самі вибратися, тому без зовнішнього втручання помруть під тиском енергетики за тиждень. Передбачаю твоє запитання, для своїх вихованців я використовую каміння, що відповідає їхньому рангу. Це дає змогу не пошкоджувати вмістище під час постійного використання, однак бійцям важливо максимально швидко викликати і відкликати підлеглого, тому для Йонро ідеально підійде винятковий камінчик. Завдяки різниці в ранзі, час будь-яких ритуалів скоротиться у 2–3 рази. Звісно, знадобляться гроші.

– Я подумаю… Чи існують унікальні або легендарні материнські камені? – прогресія рангів не закінчувалася на епіках.

Ладія мовчки пірнула в бічну шухляду столу і витягнула звідти прозорий кристал хаотичної форми з безліччю гострих кутів і кривих граней, у серці якого, ніби серце живої істоти, билася райдужна енергія.

– Це єдиний унікальний зразок, який мені вдалося дістати за своє життя, проте я не знаю, як його прив’язати… Сам розумієш, права на помилку з такою цінною річчю немає. Дістався мені він від одного молодого аристократа, якого цікавив не стільки мій бізнес, скільки я сама. На подарунки хлопчина не скупився, але батькові, місцевому Гранду, не сподобалася захопленість сина «безрідною провінційною псиною», – мабуть, подумавши, що сказала зайвого, приборкувачка повернула камінь на належне місце, не ставши ділитися закінченням історії. – Загалом, де взяти таку рідкість не знаю. Із цим тобі краще звернутися до гросмейстера. Десь на цьому ступені можна почати замислюватися над роботою із чимось унікальним.

– Зрозуміло, – тільки й міг я сказати, щоб розвіяти ніякову атмосферу.

Мана тим часом пішла в нуль. З поточним відновленням, навіть із постійними вилазками до лісу, ми провозимося не менше шістнадцяти годин. Такий розклад мене не влаштовує, тому я вирішив скористатися набраною за останні дні довірою. Нічого екстраординарного просити не збираюся.

– Не хотілося турбувати її, але, мабуть, доведеться, інакше втратимо купу часу на біганину. Не знаєш, де Тара?

– На кухні, приготувала мені цей відвар, – вказала приборкувачка на чашку, – після чого почала щось варити. Якщо попросиш про допомогу, не відмовить, подобаєшся ти їй, – з хитрункою сказала вона, граючи бровами.

– І вона мені, – не став я заперечувати очевидне, було в Тарі щось близьке і справжнє, таке, що не можна підробити або приховати. Сподіваюся, що на цей раз точно не помиляюся.

– Проблема не у взаємності почуттів, а в їхній сталості, але це вже не моя справа, – різко змінила Ладія тон, повертаючись до роботи над материнським камінням.

Не ставши розвивати цю тему, це справді її не стосується, я вийшов із кімнати й коридором дійшов до кухні. Йо несподівано пішла за мною, демонструючи те, що визнає в мені господаря. Раніше вона розглядала мене лише як партнера для ігор і постачальника їжі, а зараз щосили пеститься, обвиваючи пухнастим хвостом стегно. Зазирнувши до статусу вихованця, я побачив довіру, що підскочила до п’ятдесяти відсотків. Досить непогано, з огляду на кількість часу, який ми проводили разом.

Тара справді щось готує: судячи із запаху, щось м’ясне. Пахне вкрай приємно, пробуджуючи апетит. Навіть лисиця почала проявляти свою цікавість до людської їжі, проте Ладія суворо забороняє годувати її чим заманеться, і я намагаюся слідувати рекомендаціям набагато досвідченішої дроу.

– Привіт, що в каструлі? – запитав я в дівчини, яка сиділа біля вогнища над величезною каструлею.

– Веро́ніка, – не встиг я здивуватися і злякатися, як Тара продовжила, – явно себе переоцінила, ось і готую традиційний суп із травами від похмілля.

«Дивно, яке ще похмілля? Вони після розмови вирішили випити ще? Зараз головне не спалитися…»

– Так, не очікував від неї такого. У своїй майстерні вона здавалася такою серйозною, утримуючи підлеглих у шорах.

– Можливо, це моя провина, але не будемо про це, – ще б почути твою версію історії, якою зі мною не збираються ділитися, гаразд, подібне цілком природно, але ніщо не завадить мені дізнатися деталі від однієї кажанки.

– У мене є прохання…

– Яке? – відволіклася вона від помішування вмісту каструлі.

– Можеш допомогти нам зі створенням материнських каменів, мого запасу мани явно недостатньо, щоб до завтрашнього дня набрати прийнятну їхню кількість.

– Добре, але з тебе послуга, – примружившись, дівчина поклала руку на мою голову й розтріпала волосся. – Мені завжди хотілося побачити, як дроу танцює традиційний танець дварфів…

– Не обіцяю, що тобі сподобається, – Тара явно дуріла, але не здивуюся, якщо вона зажадає щось подібне. Цікаво, а на що він узагалі схожий?

– Я майже закінчила, скоро підійду. А ти чим плануєш зайнятися? – Тара вже розливала суп по тарілках, збираючись пригостити не тільки фавну, а і приборкувачку.

– Збігаю на полювання, щоб заповнити сховище мани в рукавичках, – вказав я на екіпірований предмет, – і закінчу одну важливу для майбутніх планів справу. Потім повернуся і заново, поки не прийде час вирушати, хоча не впевнений, що встигну зробити більш ніж одну ходку.

– Тоді це тобі на удачу, – Тара повернулася до мене і, пригнувшись, поцілувала в губи.

Тіло відреагувало саме, згадуючи як відповідати на жіночу увагу. Відсторонилися ми лише через десять секунд, ще довго дивлячись одне одному в очі. Ще ніколи я так не шкодував про те, що не можу залишитися і продовжити, забути про всі справи і проблеми. Ні, не можна ставити миттєвий порив вище за всі побудовані плани. Один раз піддасися – і будеш надалі.