Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

— А як його прізвище? — і містер Веллер аж почервонів від хвилювання й від тертя разом.

— Фіц-Маршал, — сказав малиновий чоловік.

— Давайте вашу руку, — промовив містер Веллер, простягаючи свою. — Будьмо знайомі. Я відразу сподобав вас, голубчику.

— Ото диво! — надзвичайно щиро відповів малиновий чоловік, — І ви мені теж дуже сподобались, і я увесь час хотів почати розмову з вами, поки ви стояли під краном.

— Та невже?

— Слово честі. Хіба ж це не цікаво?

— Надзвичайна річ, — погодився Сем, на споді душі радіючи з недоумства незнайомого, — А вас як звати, старий?

— Джоб.

— Чудове ім’я. Єдине, скільки знаю, од якого не зробиш пестливого імени. А ваше прізвище?

— Тротер, — відповів незнайомий, — А ваше?

— Моє прізвище Волкер[22], а мого пана — Вілкніс, — вжив Сем застережних заходів, пригадавши поради містера Піквіка. — Чи не вип’ємо ми по чарці, містер Тротер?

Містер Тротер згодився на таку люб’язну пропозицію і, поклавши в кишеню свою книгу, пішов з Семом до буфету, де вони незабаром заходилися обговорювати добрі властивості налитої в цинковий глечик збудної суміші, яка складалася з британської можевелівки та запашної настоянки гвоздики.

— А що, яке у вас місце? — запитав Сем, удруге доливаючи склянку свого компаньйона.

— Погане, — журно відповів Джоб, облизуючи губи, — дуже погане.

— Ви жартуєте?

— Аж ніяк. Найгірше, що мій пан намірився одружитись.

— Не може бути!

— І ще гірше. Він хоче викрасти одну дівчину з тутешнього пансіону — дуже багату спадкоємицю.

— Який негідник! — обурився Сем, знову наповнюючи склянки. — Цей пансіон, певно, тут?

Хоч яким байдужим тоном було поставлене це запитання, та містер Тротер показав, що розуміє свого нового друга: він налив ще одну склянку, загадково зиркнув на Сема, примружив свої маленькі оченятка, а потім жестами удав, що викачує воду насосом, натякаючи на спробу містера Веллера викачати тайни з нього — містера Тротера.

— Ні, ні! — на закінчення сказав містер Тротер, — цього нікому не можна говорити. Це — секрет, і великий секрет, містер Волкер.

Кажучи так, малиновий чоловік перекинув свою склянку догори дном, нагадуючи тим, що йому нема вже чим втишити спрагу. Сем помітив цей натяк і, високо цінуючи делікатну манеру, з якою його було зроблено, сказав прислужникові наповнити цинкову посудину.

— Отже це — секрет? — повторив Сем.

— Мені здається, — відповів малиновий чоловік, із задоволеним виглядом дудлячи рідину.

— Ваш пан, певно, і сам грошовитий? — не вгамовувався Сем.

Містер Тротер усміхнувся і, тримаючи склянку в лівій руді, правою три чи чотири рази поляскав по кишені своїх малинових штанів, показуючи, що, зробивши так, його пан нікого не потурбує дзвоном монет.

— А, ось воно що! — сказав Сем.

Малиновий чоловік многозначно хитнув головою.

— Ну, а вам ніколи не спадало на думку, приятелю, — дорікнув йому містер Веллер, — що, дозволяючи своєму панові вкрасти молоду леді, ви й самі робите, як негідник?

— Я знаю, — зітхнув Джоб Тротер, з каяттям дивлячись просто в обличчя своєму бесідникові,— я знаю, і це саме й гнітить мене. Але що ж я можу зробити?

— Що? Піти до начальниці пансіону й розказати їй усе.

— Хто мені повірить? Молода леді — втілена скромність і невинність. Вона буде заперечувати, так само як і мій пан. Хто мені повірить? Я втрачу своє місце, і мене обвинувачуватимуть ще, як обмовника. Ось що вийде.

— Так, це так, — погодився Сем.

— Якби я знав якогось солідного джентльмена, що погодився б узяти цю справу на себе, може, що й вийшло б. Але в тому то й полягають труднощі. Я не знаю тут жодного джентльмена, а якби й знав, то, ставлю десять проти одного, він мені не повірить.

— Ходім зі мною! — схопився з свого місця Сем і схопив за руку малинового чоловіка. — Мій пан буде той джентльмен. — І, перемігши нерішучий опір Джоба Тротера, Сем потяг свого нового друга до містера Піквіка, якому й представив його, стисло виклавши щойно наведений нами діалог.

— Мені страх як неприємно зраджувати мого пана, сер, — сказав Джоб Тротер, прикладаючи до очей рожеву хусточку розміром у шість квадратних дюймів.

— Честь вам і шана за це, але виказати — ваш обов’язок, — заспокоював його містер Піквік.

— Ну-ну, — втрутився Сем, який дивився на сльози містера Тротера з явним нетерпінням, — годі поливати. Толку від того ніякого.

— Сем, — докірливо сказав містер Піквік, — я з жалем помічаю, що ви не маєте ніякої пошани до почуттів цього молодого чоловіка.

— Почуття у нього чудові,— відповів містер Веллер, — прекрасні почуття, і прямо шкода, якщо він марно їх розтринькає. От я й думаю, що краще б він їх ховав у своїх грудях і не давав їм випаритися без пуття у гарячу воду. Сльози ніколи ще годинника не заводили і парової машини не рухали.

— Це правда, — погодився містер Тротер, — я більше не буду розпускатися.

— От і добре, — сказав містер Піквік. — Ну, а де ж цей пансіон?

— Це великий старий будинок з червоної цегли, зараз за містом, сер.

— А коли мали ви здійснити ваш огидний намір— викрасти леді?

— Сьогодні вночі сер, — одповів Джоб.

— Вночі! — скрикнув містер Піквік.

— Якраз вночі,— повторив Джоб. — Оце саме й непокоїть мене найбільше.

— Треба зараз же вжити всіх потрібних заходів, — хвилювався містер Піквік. — Я негайно поїду до начальниці…

— Вибачте, прошу, сер, — перебив його Джоб Тротер, — але це вам нічого не дасть.

— Чому?

— Мій пан — дуже спритна людина, сер.

— Я це добре знаю, — сказав містер Піквік.

— Він зовсім причарував стару леді,— пояснив Джоб, — вона не захоче й слухати вас, хоч би ви впали навколішки й почали присягатися. Особливо, як у вас не буде інших доказів, крім слів слуги, що, бувши звільнений за якусь провину, мститься тепер своєму панові. А містер Фіц-Маршал, напевне, так і скаже.

— Що ж його тоді робити? — спитав містер Піквік.

— Переконати стару леді можна лише впіймавши його, як він буде красти дівчину, сер, — відповів Джоб.

— Але впіймати його під той саме час — справа, боюсь, дуже важка, — зауважив містер Піквік.

— Не знаю, сер, — відказав Джоб, а поміркувавши трохи, додав — Навпаки, це, я думаю, буде дуже легко.

— Як? — зацікавився містер Піквік.

— Надзвичайно просто. Ми з моїм паном змовилися з двома служницями, і ті обіцяли заховати нас у кухні, о десятій вечора. Коли всі поснуть, ми вийдемо з кухні, а молода леді — з своєї спальні. Коні й екіпаж чекатимуть нас, і ми зараз же й поїдемо.

— Ну, так що ж я маю робити? — спитав містер Піквік.

— Мені здається, сер, що якби