Читати книгу - "Чи це людина"

Як так може бути, що у той рай, яким є лабораторія, вибрали якраз трьох «французів»?

Чимало товаришів вітають нас; перший з них — Альберто, з щирою радістю, без тіні заздрощів. Альберто не має нічого проти того щастя, яке мене спіткало, а навіть дуже з цього радий, і через дружні почуття, і тому, що й він матиме з цього користь — адже нас з ним вже пов’язують тісні узи домовленості, за якою кожен «організований» шматок ділиться на дві строго рівні частини. Він не має причин для заздрощів, бо працювати в лабораторії він ані не сподівався, ані не хотів. Кров у жилах мого нескореного друга Альберто вимагає свободи, він не хоче влаштовуватися на постійно — інстинкт тягне його куди інде, до інших рішень, до непередбаченого, несподіваного, нового. Альберто не шукає собі теплого місця — він, не вагаючись, обирає непевність і битви «вільної професії».

У кишені у мене картка з Arbeitsdienst, де значиться, що гефтлінг 174517, як спеціалізований робітник, має право на нову сорочку і труси, і його будуть голити щосереди.

Розтерзана Буна лежить під першим снігом, мовчазна й застигла, мов велетенський труп; щодня гавкають сирени повітряної тривоги; росіяни вже за вісімдесят кілометрів. Електростанція не працює, метанолових колон більше нема, три з чотирьох ацетиленових газометрів підірвані. У наш концтабір щодня безладно прибувають в’язні, «повернені» з таборів східної Польщі; меншість посилають на роботу, а більшість потрапляє у Біркенау, а звідти — у комин. Раціон скоротили ще більше. Ка-Бе переповнене, Е-гефтлінги принесли в табір скарлатину, дифтерію і висипний тиф.

Але гефтлінга 174 517 підвищили до посади спеціаліста, він дістав право на нову сорочку та труси і на гоління щосереди. Ніхто не може похвалитися тим, що розуміє німців.

Ми ввійшли в лабораторію, несміливі, недовірливі й дезорієнтовані, мов троє диких звірів, які пробрались у велике місто. Яка тут рівна і чиста підлога! Ця лабораторія дивовижним чином подібна до будь-якої іншої лабораторії. Три довгі робочі столи, на яких стоять сотні знайомих предметів. Скляний посуд сушиться в кутку, аналітична вага, сушильна піч, термостат Гепплера. Я відчуваю запах і здригаюся, немов мене вдарили батогом: це слабкий ароматичний запах лабораторії органічної хімії. На мить переді мною виник яскравий спогад — велика напівтемна зала в університеті, четвертий курс, м’яке травневе італійське повітря — і відразу ж щез.

Гер Ставіноґа призначає нам робочі місця. Ставіноґа — ще молодий напівполяк, напівнімець, з енергійним, а водночас смутним і втомленим обличчям. Він теж доктор, але не хімічних наук (ne pas chercher à comprendre), а мовознавства; проте якраз він завідує лабораторією. З нами він розмовляє неохоче, але незичливим не здається. Звертається до нас «месьє», це безглуздо і збиває з пантелику.

Температура в лабораторії просто чудова — термометр показує 24 градуси. Нехай нас поставлять мити скляний посуд, думаємо ми, або замітати підлогу, або переносити балони з воднем — будь-що, аби лиш залишатися в приміщенні, і для нас проблема зими буде вирішена. Зрештою, якщо поміркувати, проблему голоду теж буде неважко вирішити. Хіба вони будуть щодня обшукувати нас при виході? А навіть якщо так, то хіба обшукуватимуть щоразу, як ми попросимося в нужник? Очевидно, що ні. А тут є мило, є бензин, є спирт. Я пришию собі таємну кишеню на вивороті куртки і буду «комбінувати» з англійцем, що працює в майстерні і торгує бензином. Побачимо, яким суворим буде нагляд; але я в концтаборі вже рік і знаю, що якщо хтось хоче красти і добре постарається, нема такого нагляду і обшуків, які могли б йому в цьому перешкодити.

Тому, схоже, доля, йдучи незвіданими стежками, вчинила так, що ми троє, предмет заздрощів для десяти тисяч приречених, цієї зими не зазнаємо ні холоду, ні голоду. Це означає велику ймовірність того, що ми серйозно не захворіємо, що нічого собі не відморозимо і не підпадемо під селекцію. У таких умовах люди, не такі досвідчені в концтабірних справах, як ми, могли б спокуситися надією на виживання і думкою про свободу. Але не ми — ми знаємо, як це буває; усе це — дар долі, яким треба насолоджуватись негайно і якомога інтенсивніше, а що буде завтра — невідомо. Досить першої розбитої склянки, першої помилки у вимірюванні, першої неуважності — і мене відішлють назад знемагати під снігом і вітром, аж поки я теж не буду готовий до крематорію. Зрештою, хто може знати, що буде, коли прийдуть росіяни?

А росіяни прийдуть. Земля день і ніч двигтить у нас під ногами; слабкий, приглушений гул артилерії вже безперервно відлунює у порожній тиші Буни. У повітрі зависла напруга, очікування розв’язки. Поляки вже не працюють, французи знову ходять з високо піднятою головою. Англійці підморгують нам і тайкома вітаються, склавши вказівним і середнім пальцем літеру V — і не завжди тайкома.

Але німці сліпі й глухі, вони зачинилися у своєму панцирі впертості і навмисного незнання. Вони знову призначили дату початку виробництва синтетичного каучуку — 1 лютого 1945 року. Вони споруджують бомбосховища і траншеї, ремонтують пошкодження, будують, воюють, командують, організовують і вбивають. Що ще їм робити? Вони ж німці — уся ця їхня діяльність ґрунтується не на тверезому розмислі, а випливає з їхньої природи та з долі, яку вони собі обрали. Інакше вони не можуть — якщо поранити тіло на порозі смерті, рана все одно починає рубцюватися, навіть якщо саме тіло наступного дня помре.

Тепер щоранку, формуючи бригади, капо викликає нас трьох, die drei Leute vom Labor, першими. Увечері і вранці ніщо мене не відрізняє від решти стада в таборі, зате вдень, на роботі, я сиджу у теплому приміщенні, ніхто мене не б’є; я краду і продаю мило та бензин, не надто ризикуючи, а може, мені навіть видадуть талон на шкіряне взуття. Крім того, хіба можна назвати роботою те, що я роблю? Робота — це штовхати вагони, носити кабелі, дробити каміння, копати землю, брати голими руками огидно крижане залізо. Натомість я цілий день сиджу з олівцем над зошитом, мені навіть дали книжку, щоб я згадав методи аналізу. У мене є шухляда, де я можу покласти шапку й рукавиці, а коли мені треба вийти, досить попередити гера Ставіноґу, який ніколи не заперечує і нічого не питає, коли я затримуюсь; у нього такий вигляд, ніби вся та руйнація навколо нас болить його фізично.

Товариші з команди мені заздрять, і цілком слушно — хіба я не можу вважати себе задоволеним? Але тільки-но вранці я тікаю від скаженого вітру і переступаю поріг лабораторії, як біля мене опиняється товариш усіх моментів перепочинку, перебування в Ка-бе, вихідних неділь — біль спогадів, і давня жорстока мука через те, що відчуваєш себе людиною, наскакує на мене, мов собака, у ту ж мить, коли прояснюється свідомість. Тоді я беру зошит та олівець і записую те, чого не вмію сказати нікому.

Крім того, там є жінки. Скільки місяців я вже не бачив жінки? У Буні ми нерідко бачили українських та польських робітниць, у штанях та шкіряних куртках, кремезних і грубих, як їхні чоловіки. Влітку вони були спітнілі й розпатлані, а взимку закутані в товстий одяг; вони працювали лопатами та кирками і жінками зовсім не здавалися.

Тут все по-іншому. Перед дівчатами з лабораторії ми всі троє охоче б крізь землю провалилися від сорому і ніяковості. Ми уявляємо свій вигляд — бачимо один одного, а іноді в чистій шибці нам трапляється спостерегти і своє відображення. Ми смішні й огидні. По понеділках череп наш цілком