Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона тоді вже читала, захоплено читала – бігала до випозичальні[43] Келера при вулиці Баторого,[44] як по свячену воду. Читала і вдень, і вночі при свічках, на кожній перерві, на прогулянках, зранку й увечері. А нині чула, як розбурхується у ній вогонь, як росте чуття її належності до великої історії, картини якої розкривав Іван перед майбутніми пластунами: до великих походів князя Святослава, до зухвалих козацьких нападів на Османську імперію, до визвольної війни Хмельницького. Уява малювала: ось вона, Оленка, стоїть на укріплених князем Данилом стінах Хотинської фортеці, а ось уже мчить із козаками Івана Мазепи. Ось бачить, як гетьман Сагайдачний звалив із коня воєводу Бутурліна біля Донського монастиря на виду двох військ – і то де, майже під стінами Москви!
Ту розворухану уявою кров треба було гамувати дією. Не виникало питання, чи приєднуватися до Пласту – вона жила ним! Тут розростався той дух, ті навики, що виховував на заняттях із руханки професор Іван Боберський. Тут діставали крила ті ідеї, ті пориви, що зародилися ще на уроках у Костянтини Малицької,[45] Василя Пачовського,[46] директора Алиськевича,[47] що будив вогонь життєвої енергії, поривав у простори чистого духу серця юних гімназисток.
Нині ж вони випробовують себе по-іншому – йдуть у таємний нічний пластунський похід. Куди? А до Винниківського лісу, на Чортові скелі. Кожен, як міг, відпрошувався вдома, наче до товариша їде в гості чи на прогулянку в гори, аби не зрадити справжньої мети.
Осінь відступала вже зі Львова, засипала бруківку золотими посланнями кленів та каштанів, прощально погладжувала стіни древніх будівель утомленими променями – і не було вже в її дотиках тепла… Мерзлякуватий вечір щулив плечі від холоду, обіймав жовті голови ліхтарів кошлатими руками сутіні, але не міг загрітися. Заколисував утомлених людей, а тоді поволі підіймався до Високого Замку – милуватися зимним нічним небом.
Але чому ці люди не сплять? Хіба пластунам не стоїть на заваді холод чи темрява? А-а, навпаки – випробування додають азарту! Але хто бачив, скільки таємних страхів товчеться у тій он щупленькій дівчині? Ніби чорні кошенята, вони намагаються гострими пазуриками вхопити за серце, скрадливими м’якими кроками топчуться десь усередині, щоб у наступну мить – шугонути з переляку кудись аж попід лопатки… Як же вона їх гамувала! Йшли лісом. Темно, ані вогника ніде, тільки зірочки з неба здивовано дивилися на тих хлопців і дівчат, котрі чогось рухаються посеред ночі. Геть, дрижаки, геть, темні почвари страху, геть! Тут гартується дух світлий і міцний!
Знову теплий дотик. Той, такий незабутній дотик долоні до долоні – і світ розвиднівся. Став тихим і мрійливим. Іванко! Нічого не говорив, лишень діткнувся руки, всміхнувся у темряві, тільки білі зуби блиснули. Аж смішно стало Оленці. Чого боялася?
Удень вчилися таборуватися, спускатися на линві, здійснювати непомітні підходи – не шурхнувши ані листочком, не тріснувши гілочкою. Тут же вчили, як робити вибухівку, освоювали будову браунінга та новітнього кріса «Манліхер»…
* * *
Час клекотів новими викликами, дні минали і танули, як необережні сніжинки на долоні. Заходила зима 1914 року. І Галя в цьому вирі всі зусилля віддавала навчанню, Пласту, роботі жіночого комітету. Усе – на підготовку до військових акцій. Якось, уже по зимових святах, Іван стрів свою Галю коло театру Скарбека,[48] та в такому колючому настрої, що мороз би позаздрив. Щось уважно вичитувала на афішній тумбі і аж кулаки стискала, та не від холоду – від обурення… Привітався, та вона відповіла питанням:
– …підеш зі мною? – стиснуті губи. Сувора. Ставала такою, коли дуже щось боліло, непокоїло її.
– Куди? Піду! – Іван навіть не розпитував, готовий у будь-яку хвилину бути поруч.
А вона розпачливо похитувала головою, наче сперечалася зі своїми думками, вдихала і видихала, гамувала свій гнів:
– Війна, час зараз такий… а вони шаліють танцем! Ними дурійка «ту-степу» опанувала! Бо модний дуже. Чуєш? Поважне панство дає балі. Ну про що ж вони думають? Чи їм просто настільки страшно, що геть відкидають і глузд, і совість? Живуть, як в останній день? Чим тривожніші вісті з Європи – тим більше цих балів. Хочуть сховатися? Так? За пустою розвагою – утекти від життя?
– Можливо, і так. То ми йдемо… – делікатно продовжив своє питання Іван.
– На баль! Хтось же має підтримати українське стрілецтво? Підемо збирати датки![49] – цей рішучий блиск в очах Іван уже впізнавав, захоплювався і тривожився ним.
За кілька днів вони вже стояли перед «Народним домом». Галя перша протягнула руку до зимної ручки дверей, але двері відчинив служник. З морозу пройшли до гардеробу, стали роздягатися. Слуга здивовано глянув на пару у пластових строях з червоними хрестами на раменах.[50]
– Перепрошую, але панство нічого не переплутало? Тут проводиться дуже поважний баль…
– Усе так і є, ми йдемо саме на цей баль, – запевнив Іван.
– Але ж костюми у панства… – розгублено намагався заперечити чоловік.
– Не клопочіться. Усе гаразд, – Іван узяв Галю попідручку, і вони повагом стали підійматися сходами, наче і справді на них були смокінг та довга шовкова сукня.
Дивна пара зникла за вхідними дверима, і тут же за хвилю стихла музика. А далі із салі залунали обурені вигуки, які доводили, що не все так погано, як казав той хлопець-пластун із чорними очима. Що відбувалося там, за зачиненими дверима, – невідомо, лише чутно гул, окремі вигуки, акордом хлипнув оркестр, але тут же захлинувся. Нарешті двері відчинилися – і ось вони – ті диваки в одностроях. Біжать сходами, сміються, тримаються за руки. Дітваки та й годі! Хоча вдають, що дорослі. Подивований служник провів їх підозріливим поглядом. Пара весело з ним розкланялася і попрощалась.
Ну ось – воля. У скарбничці – шелестять корони.[51] Пишне панство таки розщедрилося на стрілецьку справу, вдалося пройняти його. Особливо шокувала усіх Галя, говорила так, наче нині вибір – життя і смерть – і кожен має кинути свою лепту на шальки цих терезів… Насправді так і було. І ті, розпалені танцем, легковажні й веселі жінки і чоловіки, відчули – хоч у ту мить – відчули відповідальність.
На вулиці молоді люди перевели дух.
– А я колись так хотіла на справжній баль! Я тобі розказувала? О, то була мрія – у легкому шовковому вбранню, під звуки військової музики, в морі ясного світла
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Пані. Панянки», після закриття браузера.