Читати книгу - "Симпатик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та не треба було, — сказав майор.
Коли він сунув руки в пакет, Бон саме і мав вистрелити. Але замість того, щоб спустити курок, він сказав:
— Привіт, майоре.
Майор розвернувся, тримаючи в одній руці подарунок, у другій — свою коробку. Я трохи відступив убік і почув, як він почав щось говорити, побачивши Бона, а тоді Бон вистрелив. Стоянкою прокотилося відлуння пострілу, боляче ріжучи вуха. Череп майора тріснув від удару, коли він упав, і навіть якби куля не вбила його, це зробило б падіння. Він лежав на спині, і третє око від кулі в його чолі плакало кров’ю.
— Відійди, — просичав Бон, запхавши пістолета за ремінь.
Коли він опустився на коліна біля тіла й перекотив майора на бік, я нахилився до нього і забрав пакета з поцяткованим кров’ю жовтим обличчям. Розтулений рот майора застиг у формі його останнього слова. Бон витягнув гаманця з його задньої кишені, встав і штовхнув мене до нашої машини. Я глянув на годинника: тринадцять хвилин по восьмій.
Ми виїхали зі стоянки. Мене охопило заніміння, воно спустилося від мозку, від очниць до пальців на руках і ногах.
— Я думав, він не знатиме, що сталося.
— Я просто не зміг застрелити його в спину, — відповів Бон. — Не хвилюйся, він нічого не відчув.
Я не хвилювався про те, чи відчув що-небудь огрядний майор. Мене хвилювало те, чи відчув я що-небудь. Ми нічого більше не говорили, і перш ніж рушити до нашої квартири, я заїхав у провулок, де ми змінили номери. Тоді поїхали додому, і коли я зняв свої кеди, то побачив криваві бризки на їхніх білих носках. На кухні я витер кеди вологим паперовим рушником, а тоді набрав номер Генерала на телефоні, що висів біля холодильника. Дверцята холодильника прикрашали дві колони мого роздвоєного я. Генерал відповів після другого дзвінка.
— Алло? — сказав він.
— Діло зроблене.
Пауза.
— Добре.
Я повісив слухавку, а коли повернувся до вітальні з двома склянками та пляшкою житнього віскі, то побачив, що Бон вивернув уміст гаманця майора на столик.
— Що будемо з цим робити? — спитав він.
На столі лежала його картка соціального страхування, державне посвідчення особистості (але не права, бо ж машини він не мав), стос чеків, двадцять два долари, жменя монет та кілька фотографій. На чорно-білій були зображені вони з дружиною в день весілля, дуже юні, вбрані по-західному. Він уже тоді був гладким. Ще була кольорова світлина з його двійнятами у віці кількох тижнів, зморщеними, позбавленими статі.
— Спали це, — сказав я. — Гаманця я позбудусь завтра, разом із номерами, пакетом і попелом.
Коли я передав Бонові склянку віскі, то побачив на його долоні шрам.
— За майора, — проголосив він.
Алкоголь мав такий бридкий медичний присмак, що довелося випити ще, щоб змити його, тоді випити втретє, вчетверте і так далі, все це під телепередачі про те, як нація святкує свій день народження. То був не абиякий день народження — двохсотліття великої, сильної духом нації, дещо шокованої недавніми екскурсіями за кордон, однак нині вона знову міцно трималася на ногах чи принаймні так верзли балакуни. Тоді ми з’їли три апельсини і пішли спати. Я ліг у свою постіль, заплющив очі, стукнувся коліном об пересунуті меблі своїх думок і здригнувся від побаченого. Розплющив очі, однак це нічого не змінило. Байдуже, заплющені були мої очі чи ні, я досі бачив його, третє око майора, з якого текли сльози через те, що він бачив у мені.
Розділ 7
Зізнаюся, смерть майора глибоко вразила мене, Коменданте, навіть якщо вас вона лишила байдужим. Він був відносно невинною людиною, а це найбільше, на що людина може сподіватись у цьому світі. У Сайгоні я міг покластися на свої щотижневі зустрічі з Маном у базиліці з обговоренням своїх поганих передчуттів, однак тут я був сам на сам із собою, своїми вчинками і тим, у що вірив. Я знав, що мені скаже Ман, однак мені треба було, щоб він знов це мені сказав, як це ставалося з інших нагод, як тоді, коли я передав йому картридж з плівкою, на якій були записані плани атаки батальйону рейнджерів з повітря.
— Через мої дії загинуть невинні люди, чи не так?
— Звісно, люди загинуть, — сказав Ман, ховаючи слова за складеними руками, коли ми стали на коліна. — Однак вони не невинні. Як і ми, друже мій. Ми — революціонери, а революціонери не можуть бути невинні. Ми забагато знаємо і забагато вже зробили.
У вологому кліматі базиліки я здригнувся, а вдовиці нуділи: «І нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь». На відміну від звичного уявлення, революційна ідеологія, навіть у тропічній країні, не гаряча. Вона холодна і рукотворна. Не дивно, що революціонери іноді потребують тепла. Тож, отримавши запрошення на весілля невдовзі після загибелі майора, я радо прийняв його. Софія Морі з цікавістю стала моєю парою на прийнятті на честь молодят, чиї імена довелося підглядати в запрошенні, перш ніж привітати їх. Батько нареченої був легендарний полковник морпіхів, його батальйон відбив атаку полку армії Північного В’єтнаму під час битви під Гюе без жодної допомоги американців, тоді як батько нареченого був віце-президент Сайгонської філії Банку Америки. Його родина покинула Сайгон на реактивному літаку, замовленому банком, так уникнувши принизливих таборів для біженців. Найвиразнішою рисою віце-президента, крім винятковості, яку він випромінював без найменших зусиль, були вуса в стилі Кларка Ґейбла, що прикидалися мертвими над його верхньою губою, — улюблена прикраса південних чоловіків, які уявляли себе галантними плейбоями. Мене запросили, бо я кілька разів зустрічався з ним у Сайгоні як помічник Генерала. Про мій статус говорило те, як далеко від сцени мене посадили, тобто дуже далеко. Наші місця були біля вбиралень, і від запаху дезінфекційних засобів нас відділяли лише столи для дітей та музикантів. Разом з нами сиділо кілька колишніх молодших офіцерів, двоє банківських працівників середньої ланки, що знайшли роботу в нижній ланці філій Банку Америки, родич, який скидався на дитя інцесту, та їхні дружини. В інші, лиховісні часи я б не оцінював своє місце, однак тепер ми вже понад рік були в нашому американському вигнанні, й дехто вже почав знову процвітати. Китайський ресторан був у Вестмінстері, де чоловік з вусами Кларка Ґейбла влаштував родину в будинку в передмісті, схожому на ранчо, — падіння проти його сайгонської вілли, однак ці умови були значно розкішніші, ніж у майже всіх гостей
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Симпатик», після закриття браузера.