Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Клерфе пошукав свого годинника. То не була ілюзія – годинник показував дванадцяту. Він уже цілий місяць не спав так довго й раптом відчув вовчий голод. Обережно відчинив двері. На порозі лежав згорток, у якому виявилося усе, що він замовив напередодні увечері. Портьє дотримав обіцянки. Клерфе розпакував приладдя, наповнив ванну водою, вимився і одягнувся. Він покинув Ліліан пізно вночі. Вона заснула поруч нього, і він вирішив, що буде краще, якщо він піде до себе в номер. Канарка все ще співала. Товста блондинка пила тепер каву з яблучним пирогом. Клерфе підійшов до другого вікна, яке виходило на набережну.
Вуличний галас ударив у його вуха з усією силою. Будки книгарів були відчинені, а річкою, виблискуючи на сонці, плив буксир із гавкучим шпіцом на кормі. Клерфе нахилився і побачив у сусідньому вікні Ліліан. Не помічаючи, що Клерфе спостерігає за нею, вона висунулася з вікна й дуже зосереджено й уважно спускала на мотузці плескатий кошик. Якраз під ними, біля дверей ресторану, розташувався продавець вустриць зі своїми ящиками. Ця процедура була йому, мабуть, знайома. Коли кошик спустився, продавець виклав його дно мокрими водоростями й поглянув угору.
– Морену? Белону? Белони сьогодні кращі.
– Шість белон, – відповіла Ліліан.
– Дванадцять, – додав Клерфе.
Ліліан повернула голову й засміялася.
– А ти не хочеш поснідати?
– Я хочу вустриць. І пляшку легкого вина замість помаранчевого соку.
– Дванадцять? – запитав продавець.
– Вісімнадцять, – відповіла Ліліан, а потім, звертаючись до Клерфе, додала: – Іди сюди. І принеси вино.
Клерфе пішов до ресторану по пляшку вина й келихи. Приніс також хліб, масло та шматок сиру.
– І часто ти це проробляєш? – запитав він.
– Майже щодня. – Ліліан показала листа. – Післязавтра бал на мою честь у стрийка Ґастона. Ти хочеш бути запрошеним?
– Ні.
– Добре. Зрештою, це суперечило б меті обіду: знайти для мене багатого жениха. А може, ти багатий?
– Я буваю багатий лише на кілька тижнів. Якщо знайдеться досить багатий жених, ти вийдеш за нього?
– Налий мені вина, – відповіла вона, – і не мели дурниць.
– Від тебе всього можна чекати.
– Відколи?
– Я багато думав про тебе.
– Коли?
– Уві сні. Твої вчинки ніколи не можна передбачити. Ти підкоряєшся особливим, невідомим мені законам.
– Добре, що ти думав про мене, – сказала Ліліан. – Це ніколи не зашкодить. Що ми робитимемо пополудні?
– Сьогодні вдень ти поїдеш зі мною в готель «Ріц». Там я тебе посаджу хвилин на п’ятнадцять у холі, в якомусь затишному куточку, і дам кілька журналів, а сам переодягнуся. Потім ми пообідаємо на зло дядькові Ґастону. – Вона подивилася у вікно й нічого не відповіла. – Якщо хочеш, я згоден піти з тобою перед цим у каплицю Сен-Шапель, або в собор Паризької Богоматері, або навіть у музей. Найнебезпечніше те, що в тобі уживаються і синя панчоха, і грецька гетера часів занепаду, яку доля закинула до Візантії. Загалом я готовий на все, можу вирушити на Ейфелеву вежу або прогулятися Сеною на пароплавчику.
– Прогулянку Сеною я вже якось відбула. Там мені запропонували стати коханкою багатого різника з власною трикімнатною квартирою.
– А на Ейфелевій вежі ти була?
– Туди я поїду з тобою, коханий.
– Так я й думав. Ти щаслива?
– А що це таке?
– І далі не знаєш? Зрештою, хто це справді знає? Може, це танець на кінчику голки.
Ліліан повернулася з прийняття в стрийка Ґастона. До готелю її відвіз своїм автом віконт де Пестре. Вона відбула жахливий нудотний вечір із чудовою їжею. Присутніми були кілька жінок і шість чоловіків. Жінки були їжакуваті, від них била ворожість, поєднана з цікавістю. Жодна з жінок не була елегантна, і всі вони були заміжні. З чоловіків четверо виявилися неодруженими та ще й заможними, двоє були молодих, а найстаріший і найбагатший був віконт де Пестре.
– Чому ви живете на лівому березі? – запитав він. – З романтичних спонукань?
– Випадково. Це найкраща спонука з усіх, які я знаю.
– Вам треба жити на Вандомській площі.
– Просто вражаюче, – сказала Ліліан. – Стільки людей знають краще, де мені жити, ніж я сама.
– На Вандомській площі в мене є помешкання, щось на зразок художнього ательє, де я ніколи не буваю.
– Ви хочете здати його мені?
– А чом би й ні?
– Скільки це коштуватиме?
– Навіщо нам говорити про гроші? – Пестре засовгався на сидінні. – Подивитеся його коли-небудь. Воно у вашому розпорядженні, варто вам тільки захотіти.
– Без жодних умов?
– Без жодних. Звичайно, я буду радий, якщо ви погодитеся при нагоді піти зі мною до ресторану, але це не є жодною умовою.
– Отже, безкорисливі люди ще не перевелися на світі, – мовила Ліліан.
– Коли ви оглянете помешкання? Хочете завтра? Чи можу я забрати вас завтра на обід?
Ліліан подивилася на його вузьке обличчя з білою щіткою вусиків.
– Власне кажучи, стрийко хоче видати мене заміж, – сказала вона.
Пестре розсміявся.
– У вас іще багатьох часу попереду. Ваш стрий дещо старомодний.
– У помешканні вистачить місця для двох?
– Гадаю, що так. А чому ви запитуєте?
– На випадок, якщо я захочу оселитися там з моїм приятелем.
Хвильку Пестре уважно дивився на неї.
– Про такий варіант теж слід подумати, – сказав він після паузи, – хоча, відверто кажучи, для двох помешкання дещо тіснувате. А чом би вам не пожити якийсь час самій? Спершу гарненько оглянете Париж. Тут перед вами відкриється багато можливостей.
– Маєте рацію.
Авто зупинилося, і Ліліан вийшла.
– То о котрій годині заїхати по вас завтра? – запитав віконт.
– Я ще подумаю. Ви не заперечуєте, якщо я запитаю стрийка Ґастона?
– На вашому місці я б цього не робив. Навіщо даремно його тривожити? Та ви цього й не зробите.
– Чому?
– Той, хто про це запитує, ніколи так не чинитиме. Ви дуже вродлива й молода, мадемуазель. Я був би щасливий подбати для вас про оправу, яка вам личить. Повірте мені, людині вже немолодій, наскільки б вам тут усе не здавалося привабливим, але це – втрачений час. Вам потрібна розкіш, велика розкіш. Пробачте за цей комплімент, але в мене набите око. Добраніч, мадемуазель.
Ліліан піднялася сходами. Спочатку виставка женихів, влаштована стрийком Ґастоном, не викликала в ній нічого, окрім убивчої іронії. Вона здавалася собі вмирущим вояком, якого спокушають принадами життя. Але потім їй раптом стало нудно. Вона відчула себе так, немов була єдиною здоровою особою серед усіх цих людей, які гнили живцем. Їхні розмови були для неї незрозумілі. Усе, до чого вона ставилася байдуже, вони вважали найважливішим, а те, чого вона прагнула, було чомусь для них табу. Пропозиція
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.