Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

Джем зісковзнув з бочки й вийшов надвір, геть забувши про покупки для Сьюзен. Обмерзлою стежиною він, мов невидющий, навмання тюпав додому. Над головою було темне, важке й безрушне зимове небо, у повітрі — те, що Сьюзен називала «духом снігу», а калюжі взялися тонкою кіркою льоду. Поміж оголених берегів лежала чорна, зловісна затока. Доки Джем дістався Інглсайду, зірвалася сніговиця, і море, дюни та стежку огорнула біла пелена. Джему хотілося, щоб сніг падав… і падав… і падав… аж доки поховає його й усіх-усіх у глибоких заметах. У світі не було справедливості.

Серце в Джема ятрилося. І хай ніхто не сміє глузувати з дитячого горя, байдуже, що причина його комусь може видатися сміховинною. Він був глибоко й цілковито принижений. Він подарував мамі те, що вони обоє вважали намистом із перлів — а то виявилася кількацентова дешевинка. Що скаже мама… що відчує, коли дізнається? Бо їй, звісно, треба розповісти про все. Джемові й на думку не спало, що їй не конче про це казати. Не можна більше дурити маму. Вона повинна знати, що її намисто несправжнє. Бідолашна мама! Вона так раділа подарунку — він сам бачив захват і гордість у її очах, коли вона поцілувала його й подякувала за намисто.

Джем тихенько прослизнув у дім через кухонні двері й рушив одразу до ліжка. Волтер уже спав, проте Джем не міг заснути й лежав, не склепивши очей, коли мама зайшла подивитися, чи не варто вкрити дітлахів тепліше.

— Джеме, синку, чому ти досі не спиш? Ти не захворів?

— Ні, але, мамусю, я дуже нещасний тут, — мовив Джем і поклав руку на живіт, простодушно вважаючи, що там і є його серце.

— Що таке, маленький?

— Я… я… мамо, я мушу сказати вам. Ви будете розчаровані… але я не хотів обманути вас, мамо… чесне слово, я не хотів…

— Я знаю, синку. Що сталося? Не бійся мені розказати.

— Мамусю, ті перли… то несправжні перли… але я думав, що вони справжні… я думав так… чесно, я думав…

Очі Джема були повні сліз. Він не міг продовжувати.

Якщо Енн і кортіло всміхнутися, з її обличчя не було цього знати. Того дня Ширлі набив собі ґулю, Нен вивихнула гомілку, Ді втратила голос від застуди. Енн лікувала, цілувала й утішала недужих дітей, але це було зовсім інше — тут потрібна була вся потаємна мудрість матерів.

— Джеме, я не думала, що ти вважаєш, наче то справжні перли. Я знала, що вони несправжні — принаймні в одному сенсі. Та в іншому — це найсправжніший подарунок у моїм житті… бо в нього вкладені любов і праця, і самопожертва, і це робить його дорожчим за всі коштовності, які шукачі перлів діставали з морських глибин для королев. Синку, я не проміняла б твого штучного разочка й на те намисто, про яке читала вчора ввечері — його подарував своїй нареченій якийсь мільйонер і воно коштувало півмільйона. От який цінний для мене твій подарунок, мій найдорожчий маленький хлопчику. Тепер тобі полегшало?

Джем був такий щасливий, аж соромився цього. Він боявся, що такими щасливими личить бути тільки дрібним малюкам.

— О, життя знову стало стерпне, — обачно відповів він.

Сльози зникли, Джемові очі сяяли. Усе було добре.

Мама обіймала його, їй подобалося намисто… а щодо решти байдуже. Колись він подарує їй справжні перли, за цілий мільйон, а не за якихось півмільйона. А тепер… він утомився… ліжко було таке тепле й затишне… мамині руки пахли трояндами… і він більше не сердився на ту Леону Різ.

— Мамусю, ви такі свіжі в цій сукні… — мовив він сонно. — Свіжі й духмяні… наче какао…

Енн усміхнулася, тримаючи його в обіймах, і пригадала статтю, що трапилась їй того дня в медичному журналі, за підписом такого собі доктора В. 3. Томачовскі. «Не слід цілувати вашого малого сина, щоб не викликати в нього едипового комплексу». Читаючи, вона посміялася зі статті, проте й дещо розсердилася; тепер же їй було тільки шкода того, хто це написав. Сердешний чоловік! Бо ж, звісно, доктор В. 3. Томачовскі був чоловіком. Жодна жінка ніколи не вигадала б такої несосвітенної дурниці.

21

Квітень того року надійшов прекрасно й тихо — кількома днями сонця та ніжних вітрів, — проте вже невдовзі з північного сходу знов налетіла буря, укривши світ холодною білою ковдрою.

— Сніг у квітні — це гидко, — мовила Енн. — Наче ляпас замість сподіваного цілунку.

Інглсайд знову вкрився частоколом бурульок і впродовж двох нескінченних тижнів дні були сірі й вогкі, а ночі морозні. Потім сніг неохоче розтанув і, коли всі в родині почули, що у видолинку бачили першу вільшанку, Інглсайд піднісся духом і наважився повірити, що диво весни все-таки станеться.

— Мамо, сьогодні вже пахне весною! — вигукнула Нен, задоволено нюшачи свіже вологе повітря. — О, мамо, весна — така радісна пора року!

Того дня весна зробила перші несміливі кроки — немов гарненьке дитя, що тільки вчиться ходити. Зимовий візерунок полів та дерев узявся легкими відтінками зелені, а Джем знову приніс мамі перші проліски. Утім, надзвичайно огрядна дама, засапано ввіпхавшись в одне з інглсайдських м’яких крісел, зітхнула й сумовито проказала, що весни тепер не такі гарні, як за днів її далекої юності.

— Ви не думаєте, пані Мітчелл, що змінюємося ми, а не весни? — усміхнулася Енн.

— Може, воно й так. Ну, я то й напевне змінилася, кому ж знати, як не мені. Ви, мабуть, зара’ на мене глядячи, і не сказали би, що я була найгарніша дівка поміж тутешніх.

Енн мусила визнати, що таки не сказала б. У ріденькім, кошлатім, мишасто-сірім волоссі пані Мітчелл, що де-не-де вибивалося з-під крепового капелюшка з «удовиною вуаллю», знати було сивину, її оспалі блякло-сині очиці не сяяли жодною думкою, а подвійне підборіддя годилося назвати підборіддям лише з великої ласки. Утім, пані Мітчелл аж променіла самовпевненістю, бо ж ніхто в усіх Чотирьох Вітрах не мав пишнішої жалоби, ніж вона. Її широчезна чорна сукня була крепова до самих колін. У ті часи дами носили жалобу з певним відтінком мстивого задоволення.

Так чи так, Енн не мала потреби відповідати, бо ж