Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

1432 року був наданий нашими князями литовцю Свидригайлу, можна вирахувати хоча би орієнтовно, то Великого Руського князя Івана Васильовича польська та московська історії замовчали цілковито. Робилося те свідомо. Тому український полководець князь Костянтин Іванович немовби з’явився випадково, і подається старим дідуганом. Недаремно його могила горіла в Києво-Печерській лаврі 1718 року, а 1941-го її свідомо знищили.

Ми б нічого не знали й про українських князів Федора Федоровича Острозького (Галицького) та його молодшого брата Василя Федоровича, якби в їхні часи не відбулася подія світового рівня — Констанцький Собор (1414–1418 років), де обидва українські князі мали честь бути, та знаменитий гуситський рух, у якому з руськими (українськими) полками брав участь князь Федір (Федорович).

Між іншим, відомості про руських (українських) князів нам донесли не московські та польські історики, а насамперед свідки та учасники тих далеких подій, такі як: Ульріх фон Рихенталь, Гілльбер де Ланноа тощо.

Професор Леонід Войтович у праці «Заключительный этап борьбы за «Королевство Руси», опублікованій у «Вестнике Удмуртского университета» 2012 року, випуск 3, дослідив, що носієм королівського титулу в 1414–1418 роках у Великому Литовсько-Руському князівстві міг бути тільки «князь Федор Данилович Острожский», і ніхто інший. Автор вдячний шановному професору за детальне, ґрунтовне дослідження, але вважає, що треба по цьому шляху рухатися далі. Так, «загадочным князем был наследник престола Галицко-Волынского княжества… — князь Федор Данилович Острожский», але на Констанцькому Соборі були присутні його сини — Федір (Дашко) і Василь — бо саме про двох князів цього роду йдеться у спогадах давніх авторів. Глава роду і співправитель держави Федір Острозький не брав особисто участі у Констанцькому Соборі, як і Великий Литовський князь Вітовт.

Послухаємо професора Л.В. Войтовича:

«Описано в хронике и прибытие в Констанц, 19 февраля 1418 г. большой делегации во главе с Киевским митрополитом Григорием Цамблаком (1415–1420), уполномоченным для участия в католическом соборе великим князем… Витовтом Кейстутовичем и константинопольским патриархом. В состав этой делегации, насчитывавшей 30 человек, входили «герцог Федор Смоленский…», а также упомянутый неназванный по имени князь… Руси» [218, с. 11].

Звичайно, перебріхуючи історію, польські та московські історики подали князя Федора (Федоровича) Острозького — Дашком, а Василя Острозького — Гедігольдом (іноземцем). Та що цікаво: коли Федір з військом був направлений на допомогу гуситам (1421–1427 роки), на його місце 1423 року був призначений (у Смоленськ) князь Василь, а на місце Василя Красного — старший син Федора.

2. Таємниці Синьоводської битви

Продовження пошуків

Згідно із «Історією села Бране Поле Богуславського району», — «Назва села та сусідніх з ним урочищ Турчин ліс і Черкес-долина пов’язана з боями, які відбувалися на прилеглій до села території» [38, с. 1].

30 червня 2013 року ми з Генеральним Писарем Українського козацтва, генералом-отаманом козацтва Віталієм Опанащуком ще раз завітали до сіл Бране Поле і Медвина. У селі Медвин до нас приєднався директор Богуславського краєзнавчого музею Петро Борисович Гогуля — спокійна, виважена людина, добре знаюча Медвин, Бране Поле і всі навколишні місця: Чаплинське городище, Саур-могилу, Черкес-долину, до яких ми навідалися.

Та перед тим як доповісти про наші знахідки і враження, я змушений описати подальші пригоди київських пошуків.

У травні та червні 2013 року мені багато часу довелося працювати у київських бібліотеках, ставлячи останні крапки (уточнення) до тексту першої книги «Україна-Русь». І ось 26 червня у Національній бібліотеці імені В.І. Вернадського консультації біля каталогу надавала пані, яку я на цьому місці бачив уперше. Трапилося так, що ми розговорилися, і я розповів їй про свої пригоди з пошуком книги Б.М. Левченка «Археологічне минуле Медвина». Наталя Євгенівна Тарасенко, як звали співробітницю бібліотеки, взялася мені допомогти і, вдавшись до комп’ютера, ще раз підтвердила, що то не книга, а наукова стаття, опублікована в харківському (столичному) журналі «Краєзнавство», номери 1–5 за 1930 рік. Інформація, яку надали мені у Парламентській бібліотеці України та в Національній бібліотеці, була однаковою. Але цього разу шановна Наталя Євгенівна мене дещо обнадіяла, сказавши, що піде шукати згаданий часопис «Краєзнавство». Невдовзі вона повернулася і відправила мене «на третій поверх до дисертаційної зали». Я їй щиро вдячний за допомогу.

Битва під Синіми Водами

У «дисертаційній залі» у мене прийняли замовлення на харківський журнал «Краєзнавство» № 1–5 за 1930 рік і по недовгому часі вручили його, цілого і в доброму стані. Та як же я був ошелешений, коли на сторінках 57–60 замість очікуваної статті Б.М. Левченка побачив чотири статті М.Г. Устенка з такими назвами:

М.Г. Устенко. З минулого с. Медвина на Білоцерківщині (с. 57–60);

М.Г. Устенко. Ознаки цехового побуту в с. Дибинцях на Білоцерківщині (с. 60–62);

М.Г. Устенко. Вірші про Уласа (с. 62–63);

М.Г. Устенко. Чаплинське городище (с. 63–64).

Звичайно, ці статті М.Г. Устенка не мали ніякого стосунку до праці Б.М. Левченка. І хоча я дуже уважно вивчав сторінки часопису, та змушений констатувати: жодного рядочка Б.М. Левченка журнал «Краєзнавство» у № 1–5 за 1930 рік не друкував. Маємо звичайну чергову фальшивку залишків московських «доважків брехні».

Вражає тільки те, що Національна бібліотека, яка є складовою частиною Української Академії Наук, досі не очищена від звичайних московських довідкових побрехеньок.

Дорогі, сивоголові академіки, Ви є порядні люди, то створіть, будьте ласкаві, зі своїх членів комісію, позбавтесь ось такої та подібної неправди, яка залишилася Україні в спадок від московської шовіністичної влади. Це Ваш обов’язок!

Після цього пояснення повернімося до нашої поїздки. Першою ми відвідали медвинську Саур-могилу. Це добре, що з нами був директор Богуславського музею шановний Петро Борисович Гогуля, який знав давню місцину. Саур-могила з асфальтової дороги була майже непомітна серед кукурудзяного поля. На якомусь, незрозумілого походження, невисокому насипу маячіла тріангуляційна вежа метрів зо сто від дороги. Якби не та споруда, то, на мою думку, медвинську Саур-могилу давно б уже зрівняли з землею.

Хоча за свідченням мешканця Медвина Миколи Василенка, який втік із села після повстання медвинців у серпні 1920 року, за його життя Саур-могила була ще святинею і її не чіпали. Послухаємо:

«На захід від Медвина багато могил як свідків колишніх страшних боїв. З однієї з таких могил в ясний чистий день можна було бачити золотоверху Київську лавру, яка від Медвина в простім напрямку коло 100 верст. Ту могилу медвинці величали Саур-могилою» [117, с. 39].

Зараз «на захід від Медвина» засіяне поле. Ніяких могил немає. Навіть Саур-могилу скоро безбатченки зрівняють з землею.

Що цікаво: абсолютно всі держслужбовці Російської імперії, які писали чи згадували про Саур-могилу, зараховували її до бойових могил, насипаних після битви. До них належать: Київський губернатор Іван Фундуклей, професор В.Б. Антонович, історик П.Г. Клепатський, священик Лаврентій Похилевич, а головне — мешканці самого Медвина.

А більшовицькі посіпаки, знаючи, що ті давні могили