Читати книгу - "Фортеця для серця"

Зоя Матвіївна невдоволено жбурнула віника.

— Отож. Тільки те й можете, що до пекла… добровільно. А дитина як?

— Та це я не подумавши. Де ж моя Вікуся?

Дівчинка вже давно прокинулася, розбуркана криками, і лежала так тихесенько, немов її й не було. Бідолашна боялася й поворухнутися, не те що голову підвести. Брудна Галька кинулася до печі й, хитаючись, подряпалась нагору.

— Ти тут, моя ріднесенька? Квіточка моя… Ой!

Синці, які сьогодні ще чіткіше розцвіли на дитячому обличчі, налякали навіть горе-матір. Та заломила руки й почала цілувати щічки, лоба, носика.

— Бідненька моя дівчинка! Пробач. Чуєш? Я ж і не чула, і не бачила…

Бабця Зоя зле прошипіла за спиною:

— Ну-ну. А то б добити помогла…

На що тітка Дуся махнула рукою, мовляв, помовчте. А диви, схаменулася!

Наплакавшись, накричавшись, Галька затихла поряд із дочкою, лежала обличчям до обличчя й пестила так ніжно, як тільки могла, і заразом оповідала чи то казку, чи то мрії:

— Нічо, доцю, ми з тобою заживемо. Я пити не буду. Будинок підправлю, дров прикуплю, брикету. На роботу не влаштуюся, бо де? Але навесні город засадимо, на базар буду їздити, у людей городи порати, виживемо. Нічого. Тітко Зоє…

— Чого тобі?

— Я… теє. Можна, щоб Віка кілька днів у вас перебула, доки я впорядкую дім?

Господиня невдоволено розправляла уявні бганки на рядні.

— Еге. А до цього й нічого було?

— Та вона ж слаба…

— Хіба я сліпа? Галько, Віку я зараз тобі не віддам, хоч застрелься. Досить із дитини знущатися. От тільки стережися: як нічого не зміниться, то потрапить вона до притулку. Там і то ліпше буде, аніж із тобою.

Жінка притисла до худючих грудей свою налякану дитину й запевнила:

— Та нізащо!

* * *

Чого варта обіцянка матері? Як часто дітям говорять перші-ліпші слова й забувають уже через хвилину, а малеча згадує їх і місяць по тому. Страшно, але дорослі чомусь нездатні сприйняти всерйоз маленьких людей, їм здається, що ті надто крихітні, надто наївні та довірливі. Тому все, що б ти не сказав, діти сприймуть. А втім, хіба вони мають вибір?

Віка його не мала. Принаймні дитині здавалося, що не мала. У дитячий будинок дівчинка не хотіла категорично, бо боялася… Чого? Сама не знала, просто передчувала. Певно, наслухалася історій про казенний дім, а може… дівчинка не уявляла себе без своїх Бувальців, без своєї школи під горіхами, без Лесі й навіть без шибеника Петька Зайченка. Як? А Людмила Миколаївна? Іншої такої вчительки не знайдеш. Навіть у місті, не те що в якомусь дитбудинку.

Від такої перспективи Віка супилася й нишком утирала носа, бо сльози відчаю не вичерпувалися. Усе бігли й бігли без упину, від тієї повені навіть очі боліли, проте дівчинка нічого зі стихією вдіяти не могла. От і ховалася. Бо при інших плакати було соромно. Справді.

Таке мале й таке вперте. Це вже кіт Мурко. Він же бачить, бо хоч і поважний кіт, але ж кіт. Не те що люди. Зітхають, крок ступити бояться, от і доводиться вусатому бути терапевтом. А як інакше? Не кидати ж малої на поталу. Он із ранку до ночі ліки та відвари в дитину літрами вливають. Його, певно, уже б від такої кількості трав вивернуло. Бр-р-р. Мурко краще полежить коло малої, подихає їй у вушко, посопе, потреться м’яким хутром, лизне в щоку. Пху! Солона яка! Дівчинка зиркнула з-під бровенят і таки всміхнулася:

— Ех, шкода, що ти не собака.

Мурко спересердя мало з печі не впав. Знайшла, з ким порівнювати! Певно, малій від батька дісталося таки добряче. Бо що ті собаки? Що? Он. Їхній пес Сірко, наприклад… Здатен хіба тільки гавкати щосили. З ранку до ночі, ще й уночі, бува, як зайдеться — голова пухне й вуха в трубочку скручуються. Няв. Користі, вибачте, що з бика молока.

— Віко, ти плачеш?

Гостя швидко втерла щоку навіть перед подругою.

— Та ні, то твій Мурко мене облизав.

Кіт остаточно розчарувався в пацієнті, махнув хвостом невдоволено й зістрибнув із печі, звільнивши місце для малої господині. Вона ж теж дитина, ліками не труїтиме, то нехай потеревенять. От дівчатка й лежали на печі, обійнявшись міцно. Обидві переживали спільне горе й боялися вголос промовляти свій страх, немов від того він міг стати реальністю. Зрештою Леся не стрималася:

— А Людмилі Миколаївні ніби легше.

Віка глипнула й просяяла:

— Правда?

— Так кажуть. Вона ще в лікарні. Стан важкий, але лікарі запевняють, що житиме.

Віка замовкла. Було чути, як десь над дахом вовтузився вітер. Леся дивилася в білу стелю, якої тепер можна було торкнутися рукою. Це ж треба. Так близько. В усіх інших місцях будинку стеля здавалася недосяжною, а тут… до неба найближче. А небо мудре. Воно все бачить і про все відає. Навіть про Вічину таємницю знає. Бідненька. Подруга немов відчула Лесине запитання. Вона знала, що рано чи пізно мусить розповісти все, не криючись. То чому не тепер, коли небо найближче? Наважилась і заговорила, однак швидко-швидко, немов хто спинити міг:

— Батько того вечора так наковтався, що мусив бити. З ним таке трапляється. І нема різниці — кого. Головне, щоб бити. Правда. Пам’ятаю, що лежала на своєму матраці тихесенько, я ж знаю, що треба тихо. А він… він підскочив раптово, неначе нізвідки, і ну бити, не дивлячись. Йому було все одно, бо нарешті знайшов жертву, а провину… це він швидко вигадує. Миттю, ти й збагнути не встигаєш, у чому річ. От і того вечора гамселив, як несамовитий. Усе кричав, що я щеня невдячне. Він, мовляв, ростить, годує, а я до якоїсь учительки бігаю.

Віка здригнулася, а Леся лише міцніше стисла долоню подружки. Їй лячно було слухати і… боляче, немов Віка тепер розповідала не про себе, точніше, про себе… і заразом ще про когось…

— Я зрозуміла, що треба рятувати Людмилу Миколаївну. Хіба я його не знаю? Її згадав — то біда, але ж Людмила Миколаївна того не знає. Звідки? Було таке, що він із нею лаявся, а цього разу… Його очі… вони в такі хвилини люті стають, неначе й нелюдські зовсім. — Дівчинка мимоволі здригнулася. — Я ніколи не опиралася. Може здатися, що дурниця, але боронитися дарма. А тоді… думати ніколи було, упала прямісінько в ноги. Чого тільки