Читати книгу - "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

...От через що я тримаю їх тут — цих українцiв, спостерiгаючи за ними i намагаючись зрозумiти, чи почую вiд них голос кровi. Марiя, напевно, почула б. Адже i вони нагадують менi те вiдiрване листя, що летить за вiтром.

У мене великий сентимент до цих нiкчемних, як на мене, людей. Усi вони в чомусь дуже схожi помiж собою, хоча старанно намагаються тримати дистанцiю. Спiлкуються поверхово i, здається, шкодують, що живуть пiд одним дахом. Мене це дивує. От росiяни, тi завжди тримаються купи, хоч де почули б свою мову, одразу збиваються в галасливу зграю, займають стiл у гаштетi i купують багато шнапсу. Я цього досить надивилась, коли подорожувала. Навiть на просторих грецьких чи єгипетських пляжах намагаються сiсти саме там, де усамiтнилась пiд парасолем хоча б одна людина. Абсолютне вiдчуття колективiзму. Займають мiсця впритул i починають голосно гомонiти. Цi навпаки. Дивляться одне на одного насуплено i чекають подвоху.

...Мiй сентимент до цього збiговиська досить печальних людей має ще один, меркантильний iнтерес. Говорити про нього я поки що не наважуюсь. Хiба що самiй собi. Та й то в пізні нiчнi хвилини, коли злодiйка-пам'ять повертає мене в тi днi. Господи...

Дивлюсь на себе зараз i не вкладається в головi, що колись ця насмiшка часу була бiлявим дiвчиськом з рожевими стрiчками в копицi локонiв, розсипаних по плечах, з очима, сповненими питань, i без жодної певної вiдповiдi у романтичних мiзках. Дiвча, за яким — через тi локони i очi, а ще з-за її аристократичного походження i вмiння гарно танцювати — полювали найкращi женихи країни, серед яких найгоноровiшим був спадкоємець «ювелiрного короля» Альфред Шульце. Його предки, що походили вiд пруських королiв, зокрема (про це я чула сто разiв на день!) вiд Фридриха Великого, оселились тут тисяча сiмсот п'ятдесятого року, мої були з гуситiв, що в цей же час втекли з Богемiї, заснувавши тут колонiю ткачiв та прядильникiв — Нововес, що означало «Нове село» — цiлком по-слов'янськи. Отже, виходить, що я народилася i кiлька рокiв прожила в Нововесi, а вже з тисяча дев'ятсот тридцять восьмого довелося добряче поламати язика, запам'ятовуючи нову назву: Бабельсберг. На початку вiйни Альфред переконував мою родину перебратися до Швейцарiї, в основному, через мене. Але те дiвча вирiшило боротися до кiнця i вiйну (дурне!) сприйняло, як порятунок вiд ненависного шлюбу.

Варто сказати, що попри янголоподiбну зовнiшнiсть, те дiвча мало сталевий стрижень всерединi. Вiн i допомiг вистояти, коли я в одну мить втратила батькiв — їх вбило бомбою посерединi Ткацької площi — навiть ховати не було що. А я залишилась у напiвзруйнованому маєтку — в найдальшiй кiмнатi другого поверху, за кришкою розбитого роялю, без їжi i води...

...Мене накрило тiнню. Я ще бiльше втисла обличчя в колiна. Але потилицею, по-звiрячому, вiдчула, як до мене тягнеться рука.

Голос:

— He, Junge, lebst du noch?[2]

Ламана нiмецька мова...

Потiм вiн вiдсмикнув руку:

— Чорт!!! Вiн ще й кусається!

Кiлька секунд я дивилась, як вiн потирає руку. Потiм вона, ця рука, знову посунулась в щiлину i мiцно вхопила мене за вухо, витягла на свiтло. Кришка роялю з гуркотом скотилась на пiдлогу.

Знизу долiтали стривоженi голоси. Вiн обернувся до дверей i щось крикнув. Щось заспокiйливе. Потiм, усе ще тримаючи мене за вухо, пiдвiв до вiкна, поставив проти свiтла. Вiдпустив. Вiдступив на крок. Я чекала. Вiн був зовсiм молодий. Посмiхався. Зараз вiн має розстiбнути кобуру. Або — штани. Або спочатку — штани, а згодом — кобуру. Потiм все скiнчиться. Але вiн стояв i мовчки розглядав мене. Потiм сталося диво.

Вiн тихо промовив: «Лореляй...» i прочитав кiлька рядкiв з Гете — тою ж ламаною нiмецькою. Я виправила його — терпiти не можу, коли перекручують поетичнi рядки! Нехай тепер стрiляє — останнє слово буде за мною! I — не найгiрше — з самого Гете. Вiн сказав: «Данке...».

Знизу знов гукнули. Вiн знову заспокiйливо вiдгукнувся i притис палець до вуст. Закурив, оглядаючи стiни, на однiй лишився наш родинний портрет, я — посерединi. Вiн довго переводив погляд з мене на ту дiвчину, що стояла в оточеннi батькiв. Потiм ще раз притис палець до вуст i вийшов, мiцно причинивши за собою дверi.

Я вирiшила не ховатися. Знайшла довгий патичок вiд нiжки роялю, його кiнець був гострим, мов нiж. Затисла його в руцi. Кому призначалась ця зброя — не знаю, але вирiшила боротись. Отже, стрижень в менi засiв мiцно. Я не здамся!..

...Зламався цей стрижень лише тодi, коли Альфред, чистий i ситий, в новенькiй вiйськовiй формi союзної армiї, приїхав по мене в наш район i вивiз звiдти, як свою «загублену дружину». Таке воно, життя. Але до того...

До того було кiлька днiв, уже не скажу, скiльки саме, якi замiнили собою всi наступнi. Усi. Аж до сьогоднi. I якби не Марiя фон Шульце, а iже з нею Юстина, котру я нiколи не бачила, то вважала б, що досi марю наяву...

...Весь день просидiла на зламаному крiслi, склавши бруднi руки на колiнах далеко вiд вiкна, але, витягнувши шию, бачила, що на вулицi i подвiр'ї кипить життя початку миру. Там снували солдати — розслабленi, галасливi, займалися буденними справами, весело перегукувались. А крiзь запах пороху i мiазмiв, що доносилися зi зруйнованих будинкiв, пробивався ледь чутний аромат бузку, а ще — мильної води, в якій жiнки прали їхнi гiмнастерки.

Вiн прийшов увечерi з полумиском кашi, посеред якої спливав золотом шмат масла. Поставив менi на колiна. Сiв навпроти i спостерiгав, як я їм. Я намагалась не поспiшати — в менi ще було достатньо гонору аби не виказати свого страху i нестримного вiдчуття голоду. Була вже нiч, коли вiн поставив кришку роялю на мiсце i жестом показав менi, що треба сховатись. Я залiзла у сховок. За кiлька хвилин сюди увiйшов солдат з ночвами, наповненими теплою водою. За ним йшла Матильда — наша сусiдка, вона несла рушник. Коротка розмова, смiх. Вiн стягнув гiмнастерку, певно, збирався митись.

— Пан спатиме тут? — запитала Матильда.

Вiн щось вiдповiв своєю мовою.

— Тут повно щурiв, — сказала Матильда.

Ще якийсь рух — i все стихло. Я почула, як вiн зачиняє