Читати книгу - "Синi етюди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ну i спека!
Зовсiм збожеволiла - до старшого лiкаря посилає. Впросити, значиться.
- Тьху! От хранзоля дурна.
Ще побiг до Мазiя, а той, як папуга, завiв:
- Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся в "бога й у богородицю" та й пiшов у палати. От.
…А на цвинтарi вже вирили чоловiка голубого, i барачний лiкар так визнав: умер вiд задухи, отож живим закопали.
I рветься вже собака до баракiв, нюхом чує, де злодiї.
Пустили собаку. I самi пiшли.
Iз старшим-голубим барачний лiкар iде.
I вже виганяють з палат.
- Ста-нов-и-ись!
Отже, по-солдатському: становись.
Збились у купу санiтари й санiтарки.
Не так. У шеренги треба.
Гомонiли. Гомонiли.
Гомiн стих.
Держали стих.
Держали собаку за нашийника, а потiм пустили.
Знову пiшов дощ, у калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного - мовчить.
А добiгла до Мазiя - загавкала.
Вивели Мазiя з шеренги.
…Ех, Юхиме, Юхиме!
Загавкала й бiля Юхима.
- Виходь!
Потiм повели до старшого лiкаря допит чинити.
Юхим каже:- Нiчого не знаю.
А Мазiй ярками подивився й байдуже кинув:
- Ну да, живого закопали.
…Вивели їх у двiр i повели в мiсто.
Дощ знову вщух.
Було це тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до тишi. Город спав.
Тiльки тротуари де-не-де глухо одмiрювали кроки вартових.
…Втретє розривали свiжу могилу, що на цвинтарi бiля баракiв.
Струпiшали цурупалки людського тiла.
Сморiд.
Не чути було, як спiвали ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.
А збоку шарудiли в листях мишенята дощової осенi.
Крiзь туман баракiв майже не видно. Видно постатi край ями.
Верби йдуть за мiсто до провалля, де вмирає тiло.
I от бiля ями iз зав'язаними руками стоять - Юхим i Мазiй.
Ясно? Скiльки шликiв? - Ховає туман.
До Юхима:
- Ну, кажи: жидам продався?
Мовчанка.
- Ух, ти, жидовська пико!
Важкий кулак гупнув в обличчя.
Одскочив убiк, став бiля верби. Це - Юхим.
…Коли могилу розрили, бiля ями поставили Мазiя.
- Лiзь!
Усяка буває смерть, це зрозумiло, i буває смерть, коли вiд неї смердить трупами.
Промайнула мисль.
Юхим зиркнув на яму i кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
…Бац!
I затрiпотiло живе серце, а потiм луснуло.
Кров поточилась у листя. Iще чути було:
- Ух, ти, жидовська пико!
…Над цвинтарем проходив туман важкий - осiннiй.
…Всяка буває смерть, i буває, коли вiд неї смердить трупами.
- Лiзь!
Мазiй подивився безоднями в туман i полiз у яму, в гору людського м'яса.
…Це було тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до осiнньої брудної тишi.
…Дощ знову вщух…
СВИНЯ
I
Це каже зоологiя:
"…має сорок чотири зуби. Sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська i ще багато. I ще: sus scrofa: дик, вепер - є в Азiї, залишився i в Європi".
Iще треба розповiсти про Карла Iвановича i про Хаю - мiж iншим, а про свиню буду говорити потiм.
А тепер iще про будинок, а може, ще про кого-небудь.
Будинок…
Будинок має чотири виходи, входи. Вихiд вiсiм квартир, квартира чотири-п'ять кiмнат, а кiмнати (назад!) - дають ще квартири. У кiмнатах, у квартирi, де Хая, не де Карло Iванович, нижче поверхом,- чотири квартири: Хая, сiм'я товаришки Зої з Зоєю i два товаришi: один товариш з товаришкою, тепер жiнка (чи як там?): Райський i вона, Яблучкiна. Четвертий - Пєтушков.
От.
А от припустiм.
Два балкони: один вище, другий нижче.
…Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця… (Є такi ярки - цвiркунячi, повно точiння, коли вечiр, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть… не знаю). Двадцять крокiв гримає духовна музика - це сад "Гастроль". А коли стихає, тодi симфонiчна оркестра.
Дивлюсь - лiхтарi, лiхтарi, лiхтарi, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.
…А десь збираються їхати кудись. Пiд'їдуть до семафора, а там iще семафор, iще семафор…
Так от - пiд балконом гризуться собаки, зрiдка плачуть коти, мов тi дiти.
Вечiр. А потiм - нiч.
- Мяу-у-у!
Садок. Iз садка арiя з "Iвана Сусанiна". I тому, що Глинка великий композитор, i мiсто не мiсто, i огнi не огнi, сумно, тоскно, радiсно… I знову сумно…
Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильцями…
А коли вистукував цвiркун (тодi прийшов вечiр), Хая пiшла на балкон i через бильця перехилилась, щоб покликати:
- Ка-арль! Ка-арль!
Це так: язик до пiднебiння. От повторiть голосно:
- Ка-арль! Ка-арль!
Чоловiк живе i вiн не знає, що вiн мавпує. Один зробить "гав" - другий зробить "гав!", бо в природi теж: весна заплаче дощами, а потiм i осiнь заплаче дощами. Мiж iншим, чом ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвiя нiбито рiка i тихенько струмкує, це тому, що Латвiя нагадує латаття, а бiля латаття вода якось завжди струмкує.
Хая покликала й пiшла в кiмнату.
А тодi на схiдцях шум, тупiт, i влiтає канарейкою Карло Iванович.
- Шьо, дєтошька?
Карло Iванович "шьо" - прибалтiйський акцент: "шьо". Христосик Карло Iванович, во благообразiї: русява борiдка, а в сiрих очах смирення (вода бiля латаття тихо струмкує).
Хая показала пальцем:
- Там я напiсяла, вiзьми винеси.
Карло Iванович заметушився, спотикнувся, схопив "генерала" i вискочив.
…А тепер -
- а тепер Хая лежить на канапi. Карло Iванович, коли розсердиться - "Ах, цi жiрнi шеншiнi…" (здається: жiрнi женшини всюди, навiть, де цвiркун точить крильця, навiть сняться - всюди… жiрнi шеншiнi…).
Карло Iванович увiйшов з порожнiм "генералом" i поставив його обережно пiд кровать.
I сiв… i не сiв…
Хая сказала суворо:
- Iди. Можеш iти. Можеш сьогоднi не приходити.
…Коли б'ються пiвнi, а потiм один тiкає, тодi одному чуб настовбурчений. Так i Карло Iванович.
Карло Iванович пiшов, вiн не розсердився, стримав себе, тому що вiн пiвнiчний чоловiк, а на пiвночi довго холодно.
А прийшов сюди через пiвгодини (на п'ять хвилин) Райський - живе за стiною. Райський прийшов сказати:
- Єрунда!
Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стiл, спецiально, стоси.- Я здихаю! - Єрунда. З жахом: - Що ви робите? - Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згорiли, тодi вилетiла з них лiтера "з", поширяла над землею й сiла на своє одвiчне мiсце. I пiшло звучати в другiм таборi:
- З-з-з-з-з-з-з!
- З-з-з-з-з-з-з!
Звучить холодно, уїдливо, одноманiтно…
Райський мовчить. Бiльше мовчить. Коли висловиться -
- доклад по питанню… Докладач т. Райський.
…Хая взяла, за руку, а потiм на вухо, а потiм лукаво:
- Правда?
Похмуро:
- Так…
Тодi Хая
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синi етюди», після закриття браузера.