Читати книгу - "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

class="p1">З-поза ширми ані звуку, ані знаку. Я вкладаюся до ліжка, але спати мені не хочеться. Сягаю по рятівний плеєр, однак, що вже цілком пізно, вдається злапати одну-єдину станцію, яка крутить NON STOP якусь повільну музичку категорії XXL (вочевидь для тих, хто надумав займатися сексом при свічках, із шампанським, пахучими китайськими паличками, пахучими китайськими ж презервативами та іншими атрибутами інтеліґентного злягання). От і добре. Категорія XXL повинна навіювати сон. Я майже готовий до цього. Може, варто хіба набрати в пляшку свіжої гарячої води — аби на довше вистачило рятівного тепла. Не забувати про сульфазин.

В лазничці надто яскраве світло турбує чорних тарганят, які обсіли потріскані кахлі довкола мушлі. Напевно, теж вигрівають свої зади після заштриків — сумніваюся, що хоч одному мешканцеві цього закладу вдалося уникнути ін'єкцій. Добре, що ці хоч не прусаки — тих я бриджуся, довелося б і собі просити мидницю. Я ще встигаю сяк-так сполокати обличчя, — поки не прогрілися труби, — бо потім тече такий крутий окріп, що навіть кран закрутити важко. А тарганята гріються, засранці — їм хоч би що. Тут люди, бляха, від алкоголізму лікуються, а їм лише теплий клімат в голові. Повзли б собі на Канари чи на острів Крк[75] — там, кажуть, тепло всенький рік. Я натомість вимикаю лампу, влаштовуючи їм місцевий варіант тропічної ночі, і зачиняю лазничку. Тепер палату освітлює лише конус світла, що проникає в дверне тюремне вічко. Крізь нещільно прихилену портьєру бачу Оксану — вродливу молоду дівчину років двадцяти. Справді спить. І справді руки в шрамах. Нещасливе кохання, мабуть (ніби кохання буває щасливим). Дев'ять швів, дев'ять нещасливих кохань. Тут справді може дах поїхати. Але зараз вона спить. Одне персо оголилося — якогось лиха вони постягали з неї весь одяг. Справжня тобі спляча красуня в кришталевій труні. Може, я твій принц? Може, підійти, поцілувати тебе в забльовані уста, і ти прокинешся щасливою й здоровою? Нічого. Потерпи. Знайдеться й твій суджений. Гадаю, це не буде жлоб в спортивному костюмі із золотим ланцом на шиї. Втім, яка мені різниця. Може, із жлобами й спокійніше. В мене натомість ще купа своїх проблем.

Я знову вмощуюся під ковдрою. Я вже не пам'ятаю, коли спав не сам, тому довго морочуся з пляшкою — то кладу її під подушку, то пригортаю до грудей, забуваючи, що запалення легенів мені так і не вдалося підхопити, то підмощую під неї покривало, аби не змерзла, не дай Боже, — аж поки не згадую, де її місце і відсилаю до дупи — в буквальному сенсі. Мала паскудниця розімліла і аж пашить бажанням, але ж не виставляти її на підвіконня, не для цього я затяг цю пластикову хвойду до ліжка. Мабуть, найкращий терапевтичний ефект дала б гумова лялька із секс-шопу, — шекс-пірр-шоу, якщо вже бути відвертим до решти. Надувна Офелія зі сплутаним волоссям, уквітчаним водяними ліліями.

Ми навіть могли б порозмовляти подумки:

В о н а. Який блискучий розум — і пропав[76]!

Я. Зате все інше не пропало. Чи можу я вкластися на ваше лоно?

В о н а. Ні, принце.

Я. Мається на увазі — втулити голову у ваші коліна.

В о н а. Так, принце.

Я. Думаєш, мені йшлося про щось вульгарне?

В о н а. Нічого такого я не думаю, принце.

Я. Бо нема нічого вульгарного в тому, аби лягти між жіночих ніг.

В о н а. Що ви сказали, принце?

Я. Нічого особливого.

В о н а. Гостро, принце, дуже гостро.

Я. Бо щоб мій кінець затупити, довелося б тобі всмак настогнатися.

В о н а. Ого, дедалі гірше.

Я. Не бійсь і не розкатуй тут губу. Насьогодні забави відміняються. Йди грій мій зад, посмітюхо задрипана. Надувні офелії не тонуть.

Трохи відсунувшись від надто збудженої й гарячої сусідки, я прислухаюся, як там розповзається моїми набряклими, просоченими хімією судинами ворожий резидент Сульфазин. «Молчи, товарищ! Будь бдителен! Враг повсюду!»[77] Однак поки що він ніяк не виказує себе — явки, паролі, шифровки, — все це вийде на поверхню аж під ранок. А тим часом він лише вживається в чуже середовище, вивчає місцеві звичаї, говірки, відпрацьовує «легенду» — так, здасться, це називається на шпигунському жаргоні. Зачаїтися, дочекатися слушного моменту і аж тоді вдарити зненацька — така у нього тактика.

Я знову вбираю слухавки. DJ 107FM, паскуда, вже, мабуть, перейшов у наступну карму, курнувши на ніч доброї трави, тому мені доводиться слухати усю цю заспокійливу фіґню категорії XXL.

Однак за якусь годину, вчетверте почувши реповий REMIX «Killing Me Softly»[78], я допер, що фонограма склеєна в кільце, і коли це потриває ще трохи, я звар'юю, не дочекавшись рятівного пострілу сульфазину.

Тож довелося гарячково шукати якусь іншу опівнічну станцію.

Шкала настройки, з якою останнім часом щось таке трапилося, що я ніяк не міг вийти з діапазону приблизно 101—110FM, раптом стала сливе безрозмірною, даючи мені можливість рухатися вправо чи вліво як завгодно далеко. Яко людина послідовна, я вирішив не метатися безсистемно по нічному ефіру й рушив просто на захід, маючи за орієнтир червоне вічко індикатора. Хвилин десь за п'ять вічко заохочуюче спалахнуло і в слухавках почувся інфернальний регіт. Не інакше, як дійшов до шістсот шістдесят шостої хвилі, — подумав я. Та це виявилася гумористична програма, в якій два пришелепкуватих ді-джеї навперебій розповідали старі анекдоти, мало не лускаючи від натренованого сміху. Я без особливого труду впізнав у них своїх шалапутних астральних двійників — BEER'a з BEAR'om. От пройдисвіти! Такі ніде не пропадуть.

— Нє, ти послухай чувак. Йде, значить, по вулиці похоронна процесія — все як годиться: попереду хрест, позаду зажурена родина, корочє, всьо як у людей. Тілько труну несуть якось криво. Ну, тут перехожий назустріч. Зупинився, перехрестився, як годиться, та й питає чоловіка, який першим за труною йшов: «Що, — каже, — сталося? Хто вмер?» «Та от, — відповідає той, — тещу ховаю». А чого ж труну так криво несуть?» «Та, бачиш, її як прямо нести — теща хропіти починає».

— Козлобан ти, то треба було на кінець притримати. Тут про тещ цілий блок. Знаєш, як жінка питає чоловіка: «Минулого разу ми спрезентували моїй мамі стілець на уродини. А який сюрприз піднесемо їй цього разу?» А той, не відриваючись від телевізора: «Підведемо до нього електрику».

— Нормальний хід. Там ще серія про крокодилів з тещами, чув? Ну, тіпа, дзвонять мужику по телефону: «Ваша теща