Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

— Нічого! — гукнув я Норі, котра стояла у прохолодному надвечір'ї.

— Ні-ні, роздивляйся всюди! — озвалася вона. — Продовжуй!

Бібліотека видалася глибоким, теплим, сповненим запаху шкіри морем, де п'ять тисяч книг виблискували вишневими, лимонними та бурштиновими палітурками. Полискувало золоте тиснення, яскраво мерехтіли заголовки. Над велетенським каміном, де змогли б уміститися не лише зо дві підставки для дров, а й з десяток самих гончаків[32], висіла вишукана картина Ґейнсборо «Дівчата і квіти»[33], котра зігрівала серця не одного покоління власників замку. Картина була наче відчиненим вікном у літній сад. Кожному, хто милувався нею, відразу ж хотілося визирнути туди, щоби надихатися ароматом цілого моря польових квіток, доторкнутися до дівчат зі шкірою кольору спілого персика, прислухатись до монотонного бриніння бджіл, що наче зшивають духмяне повітря невидимими стібками.

— Ну що там? — донісся подаленілий голос.

— Норо! — покликав я. — Йди-но сюди. Тут нічого боятися. Адже ще білий день.

— Ні, — відповів сумний голос. — Сонце вже сідає. Що ти там бачиш, Чарлі?

— Той самий хол. І ті самі гвинтові сходи. Маленьку вітальню. І жодної пилинки в повітрі. А тепер я відчиняю двері у підвал. Тут мільйони барелів вина і купа пляшок. А ось і кухня. Норо, це ж божевілля!

— Правда ж? — поскаржився далекий голос. — Повертайся до бібліотеки. Стань у центрі кімнати. Бачиш «Дівчат і квіти» Ґейнсборо, яких ти завжди любив?

— Так, вони тут.

— Але ж це не так. Бачиш срібну флорентійську коробку для сигар?

— Так.

— Ні, не бачиш! Бачиш величезне бордове шкіряне крісло, де ви з татом якось пили херес?

— Так.

— Ні, — зітхнув голос.

— Але чому ні? Може, вже досить, Норо?

— Так, з мене цього вже досить, Чарлі. Невже ти не здогадався? Невже ти не відчуваєш, що сталося з Ґрінвудом?

Я нетерпляче озирнувся. Втягнув носом трохи незвичне повітря.

— Чарлі, — сказала Нора ослаблим голосом, стоячи за відчиненими вхідними дверима.

— Чотири роки тому... — майже прошепотіла вона, — ...чотири роки тому Ґрінвуд вигорів дотла.

І тоді я побіг до виходу.

Зблідла Нора стояла біля дверей.

— Він — що? — крикнув я.

— Вигорів вщент, — повторила вона. — Ну геть чисто. Чотири роки тому.

Щоби опинитися надворі, мені знадобилося лише три кроки. Я поглянув на стіни та вікна.

— Але ж, Норо, він стоїть! Ось він — як на долоні!

— Ні, Чарлі! Це не Ґрінвуд!

Я помацав сіре каміння та червону цеглу стін, доторкнувся до зеленого плюща, що вився по них. Провів рукою по іспанській різьбі парадових дверей, а тоді з жахом видихнув:

— Цього не може бути!

— Але це справді так, — мовила Нора. — Тут усе нове. Все — від дахового перекриття до каменю у підвалі. Нове, Чарлзе. Нове!

— І ці двері?

— ...торік надіслані з Мадрида.

— А ця бруківка?

— Видобута в кар'єрі поблизу Дубліна два роки тому. І вікна доправлені з Вотерфорда[34] цієї весни.

Я знову зайшов усередину.

— А паркет?

— Виготовлений у Франції і привезений на кораблі минулої осені.

— Ну, а як щодо шпалер!

— Виткані під Парижем, повішані у квітні.

— Та ж усе це таке саме, Норо!

— Достеменно, чи не так? Я літала в Грецію, щоби замовити дублікати мармурових медальйонів. Кришталеву вітрину виготовили у Реймсі[35].

— А бібліотека?

— Кожна книга переплетена так само, з тим самим золотим тисненням, і поставлена на ті самі полиці. Лише бібліотека обійшлася мені у сто тисяч фунтів.

— Але ж воно усе таке саме, Норо, таке саме! — здивовано закричав я. — Боже ж мій — як дві краплі! Там, у бібліотеці, я помітив срібну флорентійську сигаретницю! Вона, напевно, таки вціліла у вогні?

— Ні, ні! Але я ж художниця, тому по пам'яті зробила ескіз і відвезла його у Флоренцію. В липні підробка була вже готова.

— Але ж «Дівчата і квіти» Ґейнсборо...

— Придивись пильніше! Це робота Фріці, цього жахливого мазія з Монмартру[36]. Ну того, котрий просто виливає фарбу на полотна і запускав їх у вигляді повітряних зміїв у паризьке небо, щоби вітер і дощ створили замість нього красу, а він вже потім продає це за шалені гроші! Ну й Фріці! Виявилось, що він — таємний прихильник Ґейнсборо! Він би мене вбив, якби дізнався, що я тобі про це розповіла. Він намалював «Дівчат і квіти» по пам'яті: хіба ж це не прекрасно!

— Прекрасно, справді прекрасно, але, заради Бога, Норо, ти мене не обманюєш?

— Я б усе віддала, аби це виявилося обманом. Чи, може, ти вважаєш, що я божевільна, Чарлзе? Звісно ж, ти маєш право так думати. У що ти віриш — у добро чи зло, Чарлі? Я не вірила ні в що. І ось тепер перед тобою лише викупана у дощі стара. Мені стукнуло сорок літ, і ця сороківка стукнула мене з усього маху, наче локомотив. І знаєш, яка моя думка? Цей будинок зруйнував себе сам!

— Він — що?

Вона зайшла у замок, пильно вдивляючись у кімнати, де тепер, у надвечір'ї, вже почали згущуватися тіні.

— Мені було вісімнадцять, коли на мене впало багатство. Коли мені казали: «Гріховодниця!», я відповідала: «Дурниці!». А заклики до совісті я сприймала лише як п'яну маячню. Але в ті роки бочка з дощівкою ще була порожньою. Відтоді чимало помиїв вилилося на мене, і якось я з подивом виявила, що по самі краї сповнена гріхами, і що гріх та совість таки існують.

Чарлі, у мені живе водночас тисяча чоловіків!

Вони простромилися в мене, і в мені знайшли свій кінець. Коли вони ішли з мого життя, я була переконана, що це їм вдалося. Але ж ні — ні! тепер я впевнена, що кожен із них залишив у моєму тілі своє жало, отруєне жало. Боже ж мій, як я любила усі ті жала! Як мені подобалося, коли мене ранили та настромляли на них! Я гадала, що час та подорожі вибавлять від усіх подряпин і синців. Але тепер я знаю, що я геть уся замацана.