Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

— Норо?

Вона продовжувала заціпеніло дивитися на будинок, на замшілий дах, на вікна, у яких відбивалося бездонне небо. Я повернув голову і теж утупився в маєток.

Щось було не так. Може, палац просів на два фути? Чи, може, це земля просіла надовкіл нього, а він зостався самотньо стояти на холодному вітрі?

Які землетруси покосили шиби у його вікнах, що тепер вони викривляються і сліплять зблисками кожного із гостей?

Парадні двері Ґрінвуду були розчиненими навстіж, і до мене донісся подих будинку.

Ледве вловимий. Так ніби ти прокинувся вночі, відчув поряд тепле, майже непомітне дихання дружини і раптом терпнеш від страху, бо це не той аромат, бо це аромат іншої жінки! Ти намагаєшся її розбудити, викрикуєш її ім'я. Хто вона, як, звідки? А серце твоє калатає, як шалене, і ти лежиш без сну у ліжку з невідомістю.

Я підійшов ближче. У тисячах шибок побачив своє відображення, а тоді побрів через галявину і схилився перед мовчазною Норою.

І так само тисяча моїх подоб тихенько присіли поруч.

Нора, подумав я. Боже ж мій, ми знову разом.

Як під час тих перших моїх гостин у Ґрінвуді...

Потім час від часу ми з нею зустрічалися — так стикаються одне з одним люди у натовпі, чи закохані у якомусь переході, чи випадкові попутники в поїзді; і ось уже поїзд висвистує близьку зупинку, і наші сплетені руки чи притиснуті одне до одного тіла роз'єднуються, коли натовп суне до розчинених дверей, а далі — ні доторку, ні слова — нічогісінько! — на тьму-тьмущу літ.

Або ж — наче в найспекотніший полудень найдовшого літнього дня кожного Божого року ми розбігалися кожен своєю дорогою, не замислюючись над тим, чи ще колись зустрінемося знову. Але якимось чином іще одне літо минало, і сонце заходило за обрій, і ось уже Нора волочить порожнє дитяче відерце, а ось і я — із побитими колінами, і безлюдний берег, і кінець ще одному дивному сезону, і залишилися тільки ми вдвох для вітань: «Привіт, Норо!», «Привіт, Чарлзе!», а вітер міцніє, а море темніє, немовби навала восьминогів зачорнила його.

Я часто замислювався, чи ж настане такий день, коли ми довершимо наше мандрівне коло і зостанемося разом. Здається, років десь двадцять тому і випав такий момент, коли ми, наче пір'їна на кінчику мізинця, балансували на межі, і тільки тепло нашого подиху — уста навпроти уст — утримувало нашу любов у рівновазі.

Це трапилося тому, що я зустрів Нору у Венеції, де вона, відірвана від рідного краю, вдалині від Ґрінвуда, цілком могла належати комусь іншому, навіть мені.

Тоді наші вуста злилися настільки тісно, що годі було починати розмову про якісь серйозні речі. Наступного дня, розімкнувши розпухлі і покусані губи, ми навзаєм дорікали одне одному, але так і не знайшли в собі сил сказати: нехай так буде завжди, де завгодно — у квартирі чи будинку, але тільки не у Ґрінвуді, подалі від Ґрінвуда! — залишся! Можливо, це сліпуче полуденне сонце занадто висвітило темінь наших душ... Але, найвірогідніше, вередливим діткам знову все проїлося. Або ж їх налякала в'язниця на двох. Та як би там не було, але пір'їнка, яка врівноважувалася нашим диханням з ароматом шампанського, тепер злетіла, і лише Господь знав, хто із нас перший затамував подих. Нора вигадала байку про якусь термінову телеграму і помчала у Ґрінвуд.

Зв'язок між нами урвався. Вередливі дітки навіть не листувалися. Я так і не дізнався, які замки з піску вона розвалила. А вона не довідалася, скільки мадраських сорочок[29] полиняло від любовного поту. Я встиг одружитися. І розлучитися. І досить намандруватися.

І ось ми знову зійшлися цього дивного надвечір'я, біля знайомого озера, у беззвучному заклику, у незрушному поспіху — ніби й не було між нами стількох років.

— Норо, — я взяв її руку. Рука була холодною. — Що трапилося?

— Трапилося? — Вона розсміялася, потім замовкла і відвернулася. Тоді засміялася знову — тим силуваним сміхом, що легко може перейти у сльози.

— О любий Чарлі, думай що завгодно, навіть що ми тут збожеволіли. Що трапилося, Чарлі, що трапилося?!

Несподівано вона замовкла.

— Де ж усі слуги та гості?

— Вечірка закінчилася вчора, — сказала вона.

— Цього не може бути! Ти ніколи не обмежувалася лише п'ятничними гулянками! Тільки недільними ранками можна було побачити запаскуджену галявину, де на розкиданих абияк подушках відлежуються чортові соромітники, замотані у простирадла! Чому ж...?

— Чому я запросила тебе лише сьогодні? Ти це хочеш сказати, Чарлі? — Нора продовжувала незмигно дивитися на палац. — Щоби подарувати тобі Ґрінвуд. Якщо, звичайно, він дозволить тобі залишитись, якщо він тебе стерпить...

— Але він мені не потрібний! — вибухнув я.

— Ідеться не про те, чи хочеш його ти, а про те, чи захоче тебе він! Бо нас усіх, Чарлі, він витурив!

— Минулої ночі?

— Минулої ночі остання велика вечірка у Ґрінвуді з тріском провалилась. Меґ прилетіла з Парижа. Аґа прислав фантастичну дівчину з Ніцци. Роджер, Персі, Евелін, Вів'єн, Джон — усі були тут. Був також і той тореадор, котрий ледь не вбив сценариста через балерину. Був і ірландський драматург, котрий, напившись до чортиків, завжди падає зі сцени. Вчора, між п'ятою та шостою вечора, крізь ці двері пройшли дев'яносто сім гостей. Але до опівночі всі вони роз'їхались.

Я пройшовся по галявині.

Так, там ще виднілися свіжі відбитки трьох десятків протекторів.

— Він не дозволив нам веселитись, — кволо поскаржилась Нора.

Я різко обернувся.

— Хто він? Будинок?

— О, музика була чудовою, але звучала якось глухо. І сміх наш відлунював якось зловісно. Розмова не клеїлась. Бісквіти застрягали в горлі. Вино стікало по підборіддях. Ніхто не міг здрімнути навіть три хвилини. Гадаєш, я обманюю? Врешті всі отримали в нагороду безе і розбіглися, а я проспала всю ніч на галявині. А знаєш, чому? Йди-но сюди і поглянь, Чарлі.

Ми підійшли до відчинених дверей Ґрінвуда.

— То що я маю дивитися?

— Все. Всі кімнати. І сам замок. Шукай розгадку. Здогадайся сам. А поки ти тисячу разів гадатимеш, я скажу тобі, чому я не можу тут більше жити і мушу звідси виїхати, і чому Ґрінвуд буде твоїм, якщо захочеш. Отож, заходь, але сам.

І я зайшов у дім, завмираючи на кожному кроці.

Я обережно скрадався величезним холом по прекрасному, чимось схожому на левову