Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

На мені немає жодного дюйма, де би не було відбитків чужих пальців. Я, Чарлі, схожа на дактилоскопічний архів ФБР, я вся у відбитках пальців, наче давньоєгипетський папірус в ієрогліфах. Тисячі прекрасних чоловіків завдавали мені, як я гадала, безкровних ударів, але, тепер, мій Боже, я — одна суцільна рана! Я залила кров'ю весь дім. Я окропила нею тих своїх друзів, котрі не вірили у Совість і Гріх. Вони набивалися сюди, наче у величезний вагон підземки, не відаючи про пастку. Шматки плоті пхалися одна в одну, жерли одна одну губами, купались у потах на підлозі. Агонізуюча ґвалтуюча хіть стикалася з іншою і рикошетила від стін. Замок повнився вбивцями, Чарлі, кожен — із коротким мечем, кожен із наміром убити чужу самотність, проте ніхто не знаходив спокою, тільки миттєвий перепочинок.

Навряд чи в цьому будинку був хоч один щасливець, тепер я це розумію.

Так, усі вони виглядали щасливими. Коли чуєш стільки сміху, коли випивка ллється рікою і в кожному ліжку по людському сандвічу — ох це біло-рожеве м'ясце, яке так би і з'їв! — то мимоволі захопишся: «Як весело! Як прегарно!»

Але все це брехня, Чарлі: і ти, і я це знаємо, а будинок упивався всією цією брехнею — брехнею як мого покоління, так і татового, та й дідусевого. Тут завжди панувало щастя, себто страх. Тут добрих двісті років убивці калічили одне одного. Стіни відсиріли від планів. Дверні ручки зробилися липкими. І на картині Ґейнсборо літо поступилося осені. Отож, убивці з'являлися та зникали, Чарлі, залишаючи після себе свої гріхи і спогади про них — і будинок беріг отой бруд. А коли ти наковтаєшся всілякої мерзоти, Чарлі, тебе ж неодмінно знудить, чи не так?

Моє життя — це засіб для блювоти. Мене нудить від власного минулого.

І будинок також знудило.

І ось, охоплена каяттям і відчаєм, однієї ночі я почула, як у ліжках верхнього поверху труться старі гріхи. І від цього тертя будинок спалахнув. Спочатку вогонь хазяйнував у бібліотеці, пожираючи книги. Потім він у підвалі жлуктив вино. На той час я вже вилізла через вікно, спустившись вниз по плющу, й опинилася на газоні, де вже метушились слуги. О четвертій ранку ми влаштували перекуску на березі озера — з шампанським та галетами, що їх роздобули в сторожці воротаря. Пожежники прибули з міста о п'ятій — саме вчасно, щоби побачити, як падає дах і фонтани вогненних іскор злітають аж до неба і поблідлого місяця. Ми і їх пригостили шампанським, і всі разом продовжували спостерігати за тим, як вмирає Ґрінвуд. На світанку від дому вже нічого не залишилося.

Він просто змушений був самознищитися, чи не так, Чарлі — через усю цю нашу гидь — мою і моїх предків!

Ми стояли у холодному холі. Нарешті я ворухнувся і сказав:

— Гадаю, що так, Норо.

Ми попрямували у бібліотеку, де Нора витягла купу креслень і нотаток.

— І ось тоді, Чарлі, мене осяяла ідея відбудувати Ґрінвуд. Наново скласти докупи цей похмурий пазл. Фенікс повинен відродитися з попелу[37].І щоб ніхто не дізнався, що замок помер від огиди. Ні ти, Чарлзе, ні жоден із моїх друзів: полишімо всіх у невіданні. Моя провина у його зруйнуванні надто велика. Але як добре бути багатим! Ти можеш купити пожежну команду за кілька пляшок шампанського, й усі містечкові газети — всього за чотири ящики джину. Новина про те, що Ґрінвуд розстелився веретищем і посипався попелом[38], так і не поширилася далі милі у радіусі. Про це я ще встигну розповісти світові. А тепер — до роботи! І я вирушила у Дублін до повіреного, у котрого тато зберігав усі креслення та плани інтер'єру. Я місяцями ниділа удвох із секретарем, намагаючись проявити у пам'яті все, що стосувалося грецьких ламп чи римського кахлю. Я заплющувала очі, щоби якомога точніше відтворити кожну килимову ворсинку, кожен дюйм габи, кожну ліпну настельну марничку у стилі рококо — все-все! — увесь бронзовий дріб'язок, камінні підставки для дров, вимикачі, відерка для вугілля, ба навіть дверні ручки. І коли довжелезний список із тридцяти тисяч найменувань був готовий, я доправила сюди літаком столярів із Единбурга, покрівельників із Сієни[39], різьбярів каменю із Перуджі[40]: чотири роки вони завзято вистукували молотками, вирізували і вирізьблювали. Тим часом я тинялася по фабриці, що в передмісті Парижа, спостерігаючи за тим, як павуки тчуть для мене гобелени і килими на підлогу. Я полювала із собаками в околицях Вотерфорда, в той час як тутешні склодуви видували для мене скло.

Чарлі, я не пригадую, чи траплялося колись в історії, щоби хтось настільки скрупульозно відтворював зруйноване. Кажуть, що минуле слід забувати, мовляв, нехай воно собі мирно спочиває! Але це не для мене, подумала я — аж ніяк! — новий Ґрінвуд здійметься на місці колишнього. Так, він виглядатиме як старий, але він матиме одну перевагу — буде насправді новим. Це так ніби почати життя з чистої сторінки. Відбудовуючи Ґрінвуд, я нарешті віднайшла спокій. Робота сама по собі була пригодою.

Коли дім було відбудовано, я наче й сама відновилася. Подумки вітаючи його з другим народженням, я з радістю вітала і саму себе: нарешті, думала я, вперше щаслива людина переступає поріг Ґрінвуда.

І ось два тижні тому все було викінчене — витесаний останній камінь, покладена остання черепиця.

Я розіслала запрошення по всьому світу, і минулого вечора гості прибули — цілий прайд великосвітських левів із Нью-Йорка, від яких пахло чи то какао, чи то ріжковим деревом[41] — одним словом, пахло справжнім життям. Компанія легконогих афінських юнаків. Негритянський кордебалет із Йоганнесбурґа. Чи то мафіозне, чи то акторське тріо із Сицилії. Сімнадцять скрипальок, яких спокійно можна було відідрати, щойно вони забули про скрипки і спіднички заодно. Чотири чемпіони з гри в поло. Один тенісист-профі — щоби натягнути мене, неначе струну. Милий поет-француз. Боже мій, Чарлі, це мало бути шикарне відкриття маєтку, наймення якому Фенікс. Нора Ґріндон — власниця. Звідки ж мені було знати, що будинок не захоче нас прийняти?

— А хіба дім може хотіти чи не хотіти?

— Так, коли він зовсім новий, а всі надовкола, без огляду на вік, значно старші. Адже він ще немовля. А ми вже геть прогнилі і запліснявілі. Він — добро, а ми — зло. Він і надалі хотів зоставатися чистим. І тому нас прогнав.

— Як