Читати книгу - "Блокбастер"

Мене жерли сумніви. Що як Міле каже правду? Чи виправдовує Борну те, що він урятував мене? Я розумів, що завжди буду вдячний йому за порятунок, але окрім того існує ще щось, якась сфера, в яку я не мав сили увійти. Чи справді Борна до амнезії був на іншому боці й убивав наших? І може – а це ще гірше – син Божевільного Міле не єдина його цивільна жертва?

Ми підвелися, тримаючи Міле між собою. Церо взяв його за руку, повів у хату і вклав на ліжко. Черкез, Борна і я мовчали. Мовчки стояли посеред дороги сонячного зимового дня. Черкез підняв автомат і навів на Борну. Я підняв свій і після кількох секунд роздумів притулив його до Черкезової голови. Борна стояв і дивився на нас зі сльозами на очах. На мить мені здалося, що я почув звук труби Енніо Морріконе. Церо вийшов з хати й завмер на порозі, дивлячись на нас. Борна озвався:

– Черкезе… Це не я.

– Звідки ти знаєш? Ти згадав?

Борнин голос тремтів.

– Найпростіше було б зараз сказати, що я все здумав, і вигадати якусь історію про себе. Але, люди, щиро вам кажу: я не пам’ятаю.

– Значить, це міг бути ти! – крикнув Черкез.

Церо покликав мене. Я озирнувся й побачив цівку його автомата.

– Опусти зброю. Негайно! – скомандував він.

Я кинув автомат у болото. Черкез і надалі цілився в Борну, підступивши до нього на кілька кроків. Усі ми зійшлися на середині дороги. Борна стояв у розірваній сорочці. На його плечі видніла частина великого татуювання, що спускалося кудись на лопатку. Церо підійшов і зірвав рукав роздертої сорочки. Ми перезирнулися.

– Що це, Борно?

Церо стволом показав на татуювання. Майстерно зроблене, з датою і роком на стрічках, обвитих навколо щита. За кольором можна було сказати, що зроблене більше року тому, але сумніви розвіювала дата. Самий початок війни. Борна намагався роздивитися, що там, на лопатці. Потім глянув на нас і знизав плечима. Черкез прихилився, намагаючись розібрати напис. Мене обдало холодним потом. У долонях і ступнях закололо. Цероваць подивився на мене, піднявши ліву брову.

– Знаєш, що це?

– Знаю.

Мені стисло горло. Я не міг повірити в те, що відбувалося.

– Борно, – покликав я його.

Мій голос здався чужим, ніби ці слова казав якийсь актор, який заміняв мене у найскладніший момент ролі, а сам я десь високо над знімальним майданчиком, сиджу на крані в кріслі за камерою і роздивляюся акторів. Борна мав татуювання підрозділу спецпризначення. І не абиякого, а найелітнішого, підготовленого для ведення бойових дій у будь-яких умовах. І що найгірше – він воював проти нас. Я глитнув і процідив:

– Борно, ти їхній.

У Церовця пересохло в горлі. Він вперся стволом Борні в серце й загримів:

– Маєш три секунди, щоб сказати мені ім’я і звання, інакше тобі кінець.

Борна заплющив очі. По його щоках текли сльози. Несподівано спокійним голосом він відповів.

– Я не знаю.

Церо смикнув затвор і почав відлік:

Черкез вискочив перед командиром, схопився за його автомат:

– Припини, Церо! Припини рахувати! Не треба. Ніколи більше не лічи. Ніколи більше.

Церо проковтнув слину. Я підійшов до Черкеза й узяв його за пояс.

– Швидкого більше немає, і цього вже не зміниш. Нам треба зберігати глузд, ми всі під тиском…

Черкез відскочив від мене.

– У мене все найкраще виходить під тиском!

Він повернувся до Борни, притиснувши автомат йому під підборіддям, і засичав:

– Не має значення, як тебе звати! Важливо, хто ти! А ти – не наш!

Борна переводив погляд з одного на іншого. Я хотів відштовхнути Черкеза, але не знайшов сили. Це більше не моя справа. Черкез сильніше натиснув стволом Борні під підборіддя. Борна ще раз сказав:

– У цих умовах ніхто більше за мене не хотів би знати відповіді на ваші запитання.

Цероваць опустив автомат і презирливо кинув:

– Достатньо вже того, що ти замість «амеб» вирішив вимовити: «амінь»!

Борна не знав, куди діти очі. Черкез краєм ока побачив, що зробив Церо, і сам опустив зброю. Командир простягнув мені свій автомат:

– Візьми.

Я прийняв автомат, передчуваючи, що це не обіцяє нічого доброго. Церо взяв Черкеза під руку й повернувся у бік школи. Повернувся до мене:

– У тебе найбільше прав вирішувати, що робити далі. Оно ліс. З ним не повертайся. А що ти зробиш – буде на тобі.

Посеред вулиці я тримав Борну на прицілі. Утім, він все одно не мав наміру тікати.

Ми рушили до лісу.

У нашому класі було навдивовижу людно. До нас прийшли хлопці з військової поліції і вимагали зустрічі з Церовцем. Після кількох місяців служби у виснажливому темпі бійці вже відкрито висловлювали невдоволення. Досить давно говорилося про те, що при командуванні оперативної зони сформовано цілий батальйон військової поліції, який досі нікуди не розподілили. Як ми були розчаровані тим, що нам не надсилають заміну чи хоча б посилення, так і хлопців з батальйону мучила бездіяльність. Тижнями вони просиджували в покинутому санаторії в центрі міста й чекали розпоряджень, при цьому їм не можна було навіть зателефонувати чи поїхати додому. Коли підлеглі Церо дізналися, що цілий батальйон б’є байдики в місті, поки кожен з нас тягне лямку за трьох, було вирішено натиснути на командира. Чи мав він можливість вимагати посилення – велике питання, бо мені здається, що його якраз і не питали, чого потребують війська на лінії. А начальству в місті головне – щоб завдання виконувалися, а робить це п’ятдесят чи сто п’ятдесят людей – яка різниця? Розвідники ж, наприклад, ніколи не скаржилися. Не тому, що нас усе влаштовувало, просто ми були прикомандировані до підрозділу військової поліції, і хоч усі завдання виконували разом з ним, Цероваць у першу чергу був їхнім командиром.

У спальному приміщенні ще ніколи не було стільки людей, а я ніколи не почувався самотнішим. Черкез глянув на мене, наче безмовно питаючи, чи не хочу я поговорити про те, чому з лісу повернувся сам. Але я уникав і цього погляду, і його самого, і будь-яких розмов. Гамір у кімнаті не стихав. Я сів на матрац і закурив. Усі,