Читати книгу - "Останнє бажання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але, поза сумнівом, Марині було би цікаво почитати його. І про дачу Хрущова, де вони тинялися молодими закоханими, і про сині вельветові джинси з канадської посилки, і, зрештою, про все інше.
І тут Валерій Івак відчув, що саме зараз він хоче бачити не дружину, а сестру, яка значно більше знає про події, згадані в батьковій книзі, ніж його дружина. Марину її свекор цікавив невеликою мірою, тим паче, що вона з ним ніколи й не жила. Значно більше цікавив її власний батько, який псував їй кров, якщо бути чесним, значно більше, ніж Валерію — його. Наприклад, не дав їй вступати до філологічного факультету, мовляв там навчаються лише дітки радянських вельможних паскуд. І Марина плювалася, але вивчала сопромат і ТОЕ в Політехнічному, замість того, щоби добре вивчати іноземні мови та літератури. А чи здатен був батько Марини на чесну автобіографію? А може, така ще десь спливе?
Валерій не підтвердив свого сьогоднішнього вильоту, отже, й не полетить додому сьогодні ввечері. А натомість полетить денним літаком до Києва, на який… ось є місця. Але чи на місці сестра? Вони не домовлялися про зустріч, Іра могла кудись поїхати з дому. А в нього немає ключів від батьківського дому, ключів у механічному значенні, не в метафізичному. Але в нього є ключі від його квартири у Святошині. Валерій знає, що там живе його племінник Михась. Платить прямі витрати, живе в безладі, що його залишили Іваки, коли тікали з Києва від Гибарянів.
Перш ніж натиснути кнопку «оплата», він написав сестрі на її сторінку Фейсбуку в приватну пошту: як вона дивиться, якщо він сьогодні прибуде до Міста сірих будинків — почитай пост Павла, це він так назвав наше рідне місто.
Доля сприяла його несподіваному імпульсу. Сестра саме сиділа біля комп’ютера в себе вдома в сірому будинку і вмить відповіла братові:
— Це вже давно місто недоречних хмарочосів, а сірі будинки загубилися під ними! Прилітай, чекаю! Давно пора!
* * *Сестра і зять усе змінили в батьківському домі. І кімнату, яку спершу займав лейтенант Кулевич, і кімнату Ірини Василівни відремонтовано і вмебльовано у стилі сучасного мінімалізму. І лише кімната, яка від самого початку належала родині Іваків, де потім був батьків кабінет, так і лишилася у первісному стані кабінету радянських помешкань. Усе на своїх місцях: і шафи з книгами — раритетами 70—80-х, і письмовий стіл, і програвач для вінілу. І той диван, виготовлений на замовлення, на якому спали батьки, поки мати не стала конкретно хворіти й не лежала між лікарнями на дивані у вітальні. На письмовому столі горить зелена лампа зі скляним абажуром на ніжці під мармур. У кабінеті панують чужий затишок і якийсь потойбічний спокій.
— Тут просто батьків музей!
— Не те щоби батьків, а тої епохи. Нехай буде.
— Нехай буде, — погоджується Валерій.
Вони сідають утрьох із чоловіком Ірини вечеряти на кухні. Іра ніби просить вибачення у брата, що не накрила стіл у вітальні для дорогого гостя. Але в них у вітальні нема великого обіднього столу. Лише низенький для кави.
— Іро, для мене це не має ніякого значення. Та й наша мама завжди накривала на кухні для найближчих родичів.
— Мама так любила гостей! І родичів, і наших друзів! А ми не бережемо традиції й не влаштовуємо приймань. До нас хіба що хтось забіжить на каву.
— Наша мама в такий спосіб, як могла, рятувалася від примар цієї квартири.
— Від яких примар, Вальку?
— Від тих, які оселилися в цій квартирі, в молоді роки наших батьків. Ти ж знаєш, за яку діяльність нашому батькові її дали.
— Знову ти за своє, Вальку! Батько давно небіжчик! А ти йому все не даєш спокою! Та й собі також!
— Я спокійний, Іро. А примари минулого прокинулися тому, що мені у Варшаві невідомо як передали рукопис батькової автобіографії.
— Тої, яку він писав в останні роки, коли щовечора ходив у своє видавництво?
— Схоже, що саме тої.
— Бо ж ми з Михасем забрали його речі з видавництва, але ніяких його записів не було. Були записники, були візитки, були книжки й газети, що їх він читав і робив помітки. Але рукопису не було. Може, він щось заносив у видавничий комп’ютер? Але туди нас не пустили. І хто ж тобі передав батьків рукопис?
— Не відомий мені чоловік. Підійшов до мене на вернісажі фотовиставки у Варшаві. Дивна річ! Я навіть не можу пригадати, якою мовою ми з ним поговорили.
— Як це так — не пригадуєш, якою мовою? — здивувався Микола, чоловік Ірини. — Про що говорили, пам’ятаєш, а якою мовою — ні?
— Котроюсь із відомих мені мов.
— То ти мабуть, забагато працюєш, тому й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє бажання», після закриття браузера.