Читати книгу - "Спокута"

– Ти правий, – подумавши, сказала Катря. – Знаєш, навіть не можу собі уявити, що б я робила без Лариси. Коли померли мої батьки… Це було для мене неочікувано, тому дуже страшно. Якби вони хворіли, то я б могла себе якось налаштувати на це, внутрішньо підготуватися. Після похорону дідуся Ореста я навіть не встигла отямитися, звикнути до того, що його вже ніколи не побачу… – Катерина на мить замовкла, бо спазми здушили горло, заважали дихати й говорити.

Олександр поклав їй руку на плече, вона трохи заспокоїлась і продовжила: – Треба продавати батьківський будинок, а я не уявляю себе без нього. Здається, що все це відбулося не зі мною, що це – жахливий сон. Я згадую маму завжди. Коли купую в магазині яйця, то спливають на думку ті миті, коли я приїздила до рідної домівки, і мати обережно складала назбирані яйця в картонну коробку, перекладала їх старими газетами. «Це для Сергійка і для тебе, Катрю, – говорила вона, – домашні, корисні, без усіляких домішок». Навіть уявити тяжко, що такого вже ніколи не буде. Я ніколи не любила варення, а зараз ладна все віддати, щоб мама, як колись, усувала нишком мені до сумки слоїчок.

– Не треба, Катрю. Минуле нищить людей, а спогади вбивають.

– У мене вже дорослий син, про якого я дбаю, а так хочеться, аби про мене хтось подбав.

– Я подбаю про тебе.

Катерина поглянула на Олександра. У її вологих очах була безмежна вдячність. Вона мовчки кивнула головою і знову задивилася у вікно.

– Можливо, цього не треба казати, але я скажу. Я вдячна долі, що послала мені зустріч із тобою. Здавалося, після зради чоловіка в моїй душі вмерли всі високі почуття, закаменіли навіки. Але коли я зустрілася з тобою поглядом, зрозуміла, що лід скрес, що моя душа відтанула від погляду твоїх очей, від твоїх уст, твоїх рук. Я ніби повернулася в роки молодості, у мене з’явилися нові сили, прокинулися дрімаючі почуття. Я не знаю, як складеться моя доля далі, але зараз я вдячна тобі, мій любий, що ти в мене є, що ти поруч.

Олександр пригорнув її міцніше.

– Я теж задоволений нашою зустріччю.

– Якби Лариса не потягла мене до ресторану, ми б могли не зустрітися.

– Якщо випало на долю, то зустрілися б десь в іншому місці.

– Можливо. Але до того слушного моменту треба було ще чекати, – посміхнулася жінка й довірливо поклала голову Олександрові на плече.

– Катрю, я все відкладав розмову на потім, але зараз прийняв рішення її не відтягувати.

Від таких слів у неї на мить завмерло серце. Першою думкою було те, що Сашко хоче запропонувати їй одруження.

– Я була з тобою відвертою, тепер твоя черга, – застигла в очікуванні.

– Добре, хоч мені не дуже приємно про це говорити, – сказав Олександр, і по спині Катерини пробіг холодок. – Ти помічала, що останнім часом твій син став якийсь неврівноважений та нервовий?

Він сказав «твій» з якимсь притиском, і їй стало неприємно від цього. «Міг би сказати просто: Сергій», – майнула в неї думка.

– Не зважай на це. Розумієш, Сергій звик до того, що ми жили вдвох, і вся увага та любов діставалися йому. Зараз з’явився ти, і він просто ревнує. Це звичайне явище, і воно незабаром мине. Ось побачиш, усе буде добре.

– Справа не в ревнощах.

– А в чому ж?

– Свою кімнату Сергій зазвичай залишає відчиненою. Мені іноді потрібен для роботи комп’ютер, і, щоб не тягти з дому свій, я попросив дозволу користуватися його комп’ютером. Сергій був не проти, тим більше, що я користуюся ним не так вже й часто.

– А він заглядав на порносайт? – з усмішкою запитала Катря.

– Якби ж то. Одного разу я працював, сидячи за його столом, і мені знадобилася ручка, щоб дещо занотувати. Я відкрив шухляду його стола…

– По-перше, у Сергія на столі завжди повно ручок і олівців, – дещо невдоволено, піймавши на брехні Сашка, сказала Катерина. – По-друге, його стіл завжди замкнений. І взагалі, ти не мав ніякого права порпатися у його речах. Я ніколи собі такого не дозволяла, бо колись потрапила в маленьку халепу. Сину було років з тринадцять, коли я відчинила його стіл, щоб там прибратися, і знайшла замість книжок повну шухляду презервативів. Утім, це зараз не важливо. Вибач, що перебила тебе.

– Так, я збрехав, – Олександр підняв руки. – Звичайно ж, на столі були і ручки, і олівці, а шухляда стола була зачиненою. Але я, як досвідчений слідчий, давно помітив зміни в поведінці твого сина, – він знову зробив наголос на слові «твого», – тому вирішив дізнатися, у чому справа.

– І тому поліз до його речей? – намагаючись не підносити голосу, запитала Катерина.

– Розумієш, Катрю, у мене це професійне. Ти думаєш, я б дослужився до посади заступника начальника, якби не мав нюху, як у пса?

– Що ж ти там нанюхав? – голос Катерини прозвучав насмішкувато.

– Я знайшов ключ у його барсетці, відімкнув верхню шухляду й під паперами знайшов пакетики з білою речовиною. І знаєш, що було в тих пакетиках?

– Що? – запитала жінка, затамувавши подих.

– Наркотики! Ось що!

– Ні! Це неможливо! Ти… – вона закипіла гнівом і ледь не сказала «брешеш, підло брешеш», але стримала себе: – Ти його обмовляєш, бо він не твій син, і ти