Читати книгу - "Таємниче життя дерев"

Живе дерево щороку утворює в деревині кільця, адже воно наче прокляте на вічний ріст. Камбій, прозорий тонкий шар між корою та деревиною, у вегетаційний період утворює всередину нові клітини деревини, а назовні — нові клітини кори. Якщо дерево не здатне грубшати, воно вмирає. Щонайменше так завжди думали. У Швейцарії науковці виявили сосни, котрі здавалися неймовірно здоровими та були повністю вкриті зеленими голочками. Під час детальніших обстежень через їхнє зрубування чи бурові проби вчені встановили, що деякі екземпляри не утворювали жодних нових кілець у деревині вже понад тридцять років{44}. Покриті зеленими шпильками сосни були мертві? Дерева вразила коренева губка — агресивний гриб, який знищив їхній камбій. Проте коріння й надалі крізь судини в стовбурі качало воду до крони й у такий спосіб забезпечувало голки необхідною для життя вологою. А що ж із корінням? Коли камбій мертвий, то кора теж не є живою. Таким чином, подача цукрового сиропу від голок донизу також більше не можлива. Отже, мертвому другові допомагали сусідні, здорові сосни, що забезпечували поживою його коріння. Про це я вже розповідав у розділі «Дружба».

Окрім хвороб багато дерев протягом життя зазнають також і поранень. Причин може бути безліч. Наприклад, коли падає сусіднє дерево. У густому лісі годі уникнути, щоб воно не зачепило кількох своїх друзів. Якщо це трапляється взимку, коли відносно суха кора міцно прилягає до деревини, то не стається нічого серйозного. Здебільшого обламуються лише кілька гілок — шкода, яку за кілька років уже зовсім не видно. Суттєвішими є пошкодження стовбура — такі відбуваються насамперед у літні місяці. Тоді камбій, тонкий шар росту між деревиною й корою, наповнений водою, прозорий, як скло, та слизький. А тому досить мізерних зусиль, щоб зовнішній покрив дуже легко відокремився. Гілки вмерлого дерева під час його падіння дряпають своїх сусідів, залишаючи опісля метрові рани. Ой! Волога деревина — це ідеальне місце приземлення грибних спор, які опиняються там уже за кілька хвилин. А з них виростають грибні сплетіння, що відразу ж беруться ласувати деревиною та поживними речовинами. Проте їм ще нелегко просуватися вперед. У деревині досі просто забагато води, й хоча гриби полюбляють вологу, але ділянка, з якої аж струменить вода, — їхня смерть. Отож, їхню переможну ходу всередину стовбура ще гальмує мокра зовнішня заболонь. Щоправда, тепер вона відкрита та її зовнішня поверхня зсихає.

Відтак починаються неймовірно повільні перегони. Гриб проникає такою мірою, якою заболонь втрачає вологу, водночас дерево намагається знову затулити рану. Заради цього тканини на краях ушкодження інтенсивно тиснуть на газ й особливо швидко ростуть. За рік вони здатні вкрити до сантиметра пораненої деревини. Через щонайпізніше п’ять років усе знову має стати непроникним. Тоді нова кора затуляє стару рану, дерево знову може зсередини зволожити пошкоджену деревину й знищити гриб. Одначе якщо із заболоні грибові вже вдалося добратися в ядрову деревину, то все запізно. Ця недіяльна частина є сухішою, а тому ідеальна для нападника, крім того тут дерево вже не спроможне відреагувати. Отож, чи дерево має шанс, суттєво залежить від розмірів поранення. Усі, що значно більші за три сантиметри, є критичними. Але навіть якщо гриб виграє і зручно розміститься в дереві, то ще втрачено не все. Хоча він тепер і без перешкод пересувається деревиною, це відбувається неквапливо. Перше ніж він усе поглине й перетворить на порохню, може минути й ціле століття. Через цей процес дерево анітрохи не втрачає на стабільності, тому що гриб не здатен поширитися в мокрі, зовнішні річні кільця заболоні. У крайніх випадках дерево стає всередині порожнім, як димар.

І так само, як і комин, залишається стабільним. Тому не варто переживати через прогниле дерево, адже воно більше навіть не відчуває болю. Причина полягає в тому, що внутрішня деревина, як правило, вже не функціонує й не містить живих клітин, а зовнішні, ще активні, річні кільця проводять крізь стовбур воду, отже, занадто мокрі для грибів.

Якщо ж дерево успішно подолало ураження стовбура, тобто знову його закрило корою, то воно здатне постаріти настільки сильно, як і його неушкоджені колеги. Щоправда деколи, в особливо холодні зими, старі рани знову даються взнаки. Тоді в лісі чути різкий звук, немов від пострілу рушниці, — це знову розривається стовбур уздовж лінії поранення. Це спричинює різниця напруг у замерзлій деревині, що в дерев з такою передісторією побудована дуже нерівномірно.

Про сонячне світло я вже не раз згадував, і воно виявилося неймовірно важливим чинником у лісі. Це звучить банально, адже, зрештою, дерева — це рослини, які повинні здійснювати фотосинтез, щоб вижити. Оскільки в наших садах квітники й газони завжди мають достатню кількість світла, то для росту рослин вирішальну роль відіграють радше вода та збережені в ґрунті поживні речовини. Те, що світло важливіше за обидва інші чинники, у цій буденній ситуації нам не видно. Й оскільки ми охоче судимо по собі про інших, то випускаємо з уваги, що незайманий ліс має зовсім інші пріоритети. Тут борються за кожен промінь і кожен вид спеціалізується на конкретній ситуації, щоб отримати хоча б трохи енергії. Тому що у верхньому ярусі, на правлінському поверсі, свої крони розкидають могутні буки, ялиці та смереки, поглинаючи до дев’яноста семи відсотків сонячного проміння. Це жорстоко й безцеремонно, але ж хіба не кожен вид бере геть усе, що може? Це змагання за сонце дерева виграли тільки тому, що вони здатні утворювати довгі стовбури. Утім, довгий, стабільний стовбур рослина здатна виростити тільки тоді, коли вона стає дуже старезною, оскільки під ту пору в деревині зберігається неймовірно велика кількість енергії. Наприклад, стовбур дорослого дерева потребує для росту так багато цукру й целюлози, що відповідає урожайності десяти тисяч квадратних метрів пшеничного лану. Зрозуміло, чому таке могутнє створіння для росту потребує не один рік, а сто п’ятдесят.