Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я чув, вовки тут у вас людей загризають, — зрушив з місця пробну кулю.
— Та які там вовки? — роздратовано видихнув «хазяїн» пуза. — Їх тут, напевно, років з тридцять як ніхто не бачив. Вовкулака це. Вовкулака.
— Не зрозумів? — наскільки можливо, щиро здивувався професор.
— Вовкулака, кажу, з'явився, — підтвердив свої слова пузань із таким виглядом, ніби мав неспростовні докази. — За всіма ознаками вовкулака. Сто відсотків даю, що бабу оту круту він почикрижив. — Сільський демосфен говорив зі знанням справи. Начебто сказане — і справді доконаний факт. І сумніватися не наважуйся!
— І ви в це вірите? — запитав Лисиця, щосили втримуючи скептичну посмішку. Але та настирливим птахом усе-таки випурхнула на волю.
— У нього — більше, ніж у вовків. — Демосфен стояв на своєму, навіть не збираючись хоч якось реагувати на скепсис.
— Чому?
— Тому що тварина на двох ногах страшніша, ніж на чотирьох лапах. Надто ж — коли перекидається на вовка… Та й скільки живу, ніколи не чув, щоб вовки на людей нападали. Особливо — у нас. Дід, пам'ятаю, щось розповідав, але нагадувало те якісь байки. І відбувалось десь за тридев’ять земель. Так що повірити в напад вовка, вибачте, — ніяк не можу.
— А он у газетах писали, що на Чорнобильській станції скажений вовк напав на працівника, — вступив у розмову ще один пивний фанат — у тенісці з мудрованими візерунками.
— Ну, там зона, мутації всякі, — гнув своє пузань. — От він, вовчисько цей, і сказився.
— А може, один із таких скажених і до нас дістався? Та й напав на жінку? — висловила припущення візерунчаста теніска.
— Навіщо це йому? — здивувався демосфен. — Думаю, там, у зоні, в нього й так їдива всякого повно. Та й непросто все з жінкою тією. Кажуть, її знайшли неподалік відчиненої машини. Смерть настала трохи за північ. І що ж вона робила в лісі та ще й серед ночі? Навіщо поперлася? Щоб вийти з машини й чекати, поки на неї накинеться вовк? Не смішіть мене. Ні, тут без нечистої сили не обійшлося. Або її вірного слуги. Людини. При таких розкладах вовк — дитя безневинне.
— Тобто ви вважаєте, що це справа рук перевертня? — поцікавився Лисиця.
— Усе вказує на те, — відрізав пузань перед наступним ковтком.
— Виходить, у вовка ви не вірите, а в перевертня…
— З вовком там усе просто, друже. — Пузань так поспішав доводити своє, що навіть перервав солодкий процес. Не одержавши запланованої дози. — Зоологія чиста. А от з вовкулакою… Темна річ. Зворотна сторона місяця, так би мовити. Світ потойбічного. Адже вони живуть серед нас, як звичайні люди, а от коли настає опівнічна пора… Пам’ятаю, кум якось розповідав, що засиділися вони в лісі на шашликах. І додому вже час — так ні, у плясі ще трохи плюскотіло. От і вирішили «догуляти». А час — саме до півночі. Та й місяць у повні якраз. Ну, вони тихенько розмовляють, раптом чують — гілка хруснула. Потім — моторошний крик, який переходив у виття, а далі — тінь здоровецька (місяць же світить яскраво). А тінь ця майнула — і знову десь хруснуло. Так вони все кинули, в машину — і тільки закуріло. У Житомирській області це було. Біля Ружина.
— Та нажлуктились вони, кум твій з дружбанами, — зробила слушний висновок теніска, — от і привиділось. П’яному і вдень що завгодно може приверзтися, а вночі — сам Бог велів.
— Я тобі говорю! — не сходив з витоптаного місця пузань. — Кум брехати не буде. Раз він казав, значить, точно.
— Насвинячились, от галюни й навідалися. — Теніска залишалася незворушною. — Та й байка твоя дуже вже на небилицю змахує. Повний місяць, тіні, перевертні. І неодмінно північ. А як же? Без неї нікуди… Заяложено якось усе. Ну, хто не чув цих побрехеньок? Кожний у дитинстві трясся, слухаючи, як хтось старший, удаючи досвідченого, втисячне переказував чужу лякалку. Ці історії існували й існуватимуть, поки народ наш житиме… А житиме він вічно.
— Добре, Василю, от ти вчитель, так? Історик. — Пузань розмахував пляшкою, диригуючи. Немов забув про її високе призначення і вміст. Дещиця коштовного напою вилетіла й гепнулась об асфальт. Але диригент на те не зважав.
— А ти ніби не знаєш? — поцікавилася теніска, яку насправді кликали Василем.
— Ні, ти дай відповідь, — забрів пузань по коліна в набридливість, нелегально перейшовши її кордон. І брак безвізового режиму не завадив.
— Ну, припустимо. І що далі? — Василь починав гніватися через очевидну непрофесійність питань.
— Значить — повинен бути розумним, раз дітей навчаєш. — Набридливість сама вирішила гайнути за межі глузувань. Туди, де починалися територіальні володіння образливості.
— Гіпотетично — так, — підтвердив Василь.
— Тоді скажи, вчителю, скажи мені й усій нашій компанії (і чужому цьому теж)…
— Ну що? Що тобі сказати? — Було видно, що Василю починав набридати цей диспут, який проходив явно не за прийнятими для таких випадків правилами.
— Скажи: як зіграє завтра «Динамо» з «Літексом»?
Усіх і все накрило нестримною лавиною реготу, немов уболівальників-ультрас величезним банером
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки», після закриття браузера.