Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Вхід у ворота Карського моря сповнив керівника експедиції новою надією. Одразу ж за смугою грізних торосів понад узбережжям тяглася водна просторінь. Але як до неї дістатися? «Фрам» був не такий потужний, щоб подолати крижаний бар'єр. А тут іще, мов на зло, перед кораблем стала непроникна молочна запона туману, зупинивши його на цілих три доби. Постій Нансен використав, щоб зійти на берег півострова Ямал.

«…Довкола гола рівнина… Жодної звірини, лише кілька перелітних птахів. Лікар експедиції, що кохається в ботаніці, знайшов тільки два зразки рідкісних квітів… Наступного дня з імли показався невеличкий човен, а в ньому два кремезні чоловіки. Ненці. Ми запросили їх до себе в гості, нагодували, обдарували. Це були останні люди, яких ми зустріли по дорозі до полюса», — згадував Нансен у щоденнику подорожі.

Через п'ять днів, у середині серпня, весь екіпаж висипав на палубу. Всі були такі збуджені, що не звертали уваги навіть на страшенну хитавицю. Вони пливли — це найважливіше. Їх зустріло вільне від криги Карське море.

— Повний вперед, для нас важлива кожна миля, — вимагав Нансен, який не відходив тепер од Свердрупа, весь час розглядаючи в підзорну трубу горизонт.

Скільки сягало око, аж до самого крайнеба, бігли високі, розгойдані хвилі. Невже мали рацію ті, хто так багато говорив про легкий доступ до полюса?

Та радість тривала недовго. За кілька днів міф про море без криги розвіявся. В далечині грізно забіліли скуті морозом величезні крижані поля.

— Змінити курс! Попливемо на південь, до берегів Сибіру і вздовж них далі на схід, — така була ухвала.

Через два тижні після того, як «Фрам» вийшов з Югорського Шару, раптово піднялася температура, колір моря став брунатний. До Північного Льодовитого океану широким могутнім потоком вливалися каламутні води ріки-велетня — Єнісею.

— Там по льоду бігає чудове свіже м'ясо, без риб'ячого запаху. Більш нічого не казатиму вам… — обізвавсь якось уранці кок, частуючи товаришів тюленячими котлетами, що вже всім стояли поперек горла.

В кают-компанії усі, як по команді, відсунули страву, забряжчавши посудом. Полярники зрозуміли, на що натякав Юелл, і один за одним кинулися до виходу на палубу, хапаючи на ходу рушниці. Всім уже остогид присмак моря у стравах.

Юелл казав правду. На близькому острівці, не зазначеному навіть на карті, в долинці спокійно й розмірено нахилявся і піднімався рясний ліс рогів. У Нансена аж очі заблищали на таке видиво. Свердруп з насолодою потягнув носом повітря, ніби вже почув запах оленячої печені, щедро политої жиром. Не чекаючи команди, гуртом заходилися спускати на воду човна. Всі, хто був на той час вільний від роботи, зійшли в нього з рушницями в руках. Але острів, до якого причалили мисливці, як виявилося, був сповнений несподіванок. Полярники вийшли на берег, а оленів і слід прохолов. Немовби під ними розверзлася земля.

— Куди ж вопи в дідька поділися? Не провалилися ж під скелі, — незадоволено бурчав Нансен, видираючись на свіжозритий копитами пагорок.

— Невже їх було так багато? Може, то нам тільки здалося? Та й острівець, правду кажучи, невеликий… — почав було Юхансен і раптом замовк.

Віддалік, у широкій долині, знову спокійно паслося велике стадо оленів. Самці, стоячи на варті, щохвилини підносили голови з крислатими рогами й пильно дивилися на всі боки, ніби відчуваючи небезпеку.

— Я підберуся цією улоговиною, а ви ставайте в цеп і замкнете їм вихід на схід, — прошепотів Нансен і, низько пригнувшись, побіг вузьким руслом пересохлого струмка.

І одразу стишив біг. На його черевики й штани налипла товстим шаром в'язка глина. Улоговина ставала дедалі мілкіша. Нансенові довелося повзти, часом по гострому камінню, що стирчало з болота. Вартовий олень частіше й частіше поглядав у його сторону. Раптом усе стадо зірвалося й помчало геть. Цокіт ратиць на скелях віддалявся на захід. Але Фрітьоф не хотів поступатися. Не зважаючи на втому, він уперто йшов по оленячих слідах. Та все марно. Стадо то показувалося вдалині, то знову пропадало з очей. Надвечір до Нансена приєднався Свердруп, якого звірі також не підпускали на відстань пострілу.

— Пошили нас у дурні… — почав було Свердруп і урвав мову.

У присмерку надвечір'я перед мисливцями несподівано вигулькнули на перевалі два олені.

— Стріляй, — ледь ворушачи губами, прошепотів Свердруп.

«Легко йому казати», — майнула в Нансена думка. В сутінках він не бачив навіть мушки на стволі. Одначе два силуети так виразно вимальовувалися на тлі неба, що він натиснув на курок. Схибив. Про це засвідчив тупіт ратиць.

На світанку, цокаючи зубами, обидва невдахи-мисливці повернулися пригнічені до човна, кленучи на всі заставки острів. Раптом з-за пагорка знову вискочила на них пара пишних оленів. Нансен двічі вистрілив не цілячись. Обидві тварини повалились на землю, але не встигли мисливці, радісно вигукуючи, добігти до них, як вони схопилися і великими стрибками подалися на південь. Це вже було занадто. Охоплений мисливським азартом, Фрітьоф кинувся за оленями. Він скочувався по схилах, падав, тримаючи над собою рушницю, щоб не забився болотом ствол, і нарешті вистрілив сидячи; уже так стомився, що не мав навіть сили підвестися й підійти до забитих звірів. Отямився він, почувши голоси товаришів.

А от Юхансенові й Хенріксенові сьогодні неабияк поталанило. Вони вполювали не тільки оленя, а й двох білих ведмедів.

— Коли ж це