Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Але…

— Так чи ні? Я не дам тобі часу на роздуми, бо ти почнеш колупатися в пам’яті, згадувати різні жахи, і зрештою тобі здасться, що ти не заслуговуєш на щастя чи я не заслуговую тебе. Тому питаю зараз: ти вийдеш за мене?

— Так.

— А я вже боялася, що ти зараз впореш чергову дурницю, — Наталка всміхнулася, наче сонце з-за хмари визирнуло. — І якщо тут у нас заручини, то я маю дещо для вас обох.

Зблиснув ланцюжок, запалахкотіли на світлі камінці каблучок — сині та червоні.

— Мій дідусь дарує вам обом ці каблучки і своє благословення, — Наталка простягає подарунок, її смаглява запилена долонька, яку вона квапливо витерла об джинси, трохи тремтить. — А ми з Лікою будемо свідками і охоче погуляємо на весіллі.

— Твій дідусь? — Ліка здивовано зводить брівки. — А звідки він знав?…

— Знав. Він багато що знає, мій дідусь. Він дав мені їх і сказав: це не тобі, та коли настане час, ти знатимеш, кому їх віддати разом з моїм благословенням. Бачите, і ця хвилина таки настала. Мареку, чому стоїш? Одягай нареченій каблучку. Я щаслива за вас.

Мар’ян обережно надіває прикрасу на палець Аліні, а вона, немов сліпа, навпомацки бере каблучку і теж одягає Мар’янові на пальця.

— У мене зараз таке відчуття, наче я брела самотньо через холодну ніч проти вітру — і коли вже не стало сил, нарешті визирнуло сонце, — Аліна обводить всіх очима. — І знаєте, я чомусь думаю, що зараз ми по-справжньому стали пов’язаними поміж собою, і це не зникне ніколи, доки ми живі.

— Атож, — Наталка похмурніє. — Доки живі. Аліно, ти хотіла розповісти нам про дивне.

— Саме так, про дивне, — Аліна задумливо крутить на пальці каблучку, камінці спалахують на сонці живим блиском, відблиски лягають на її обличчя.

— Так, бачу, заперечень немає. Отже, поїхали далі. По-перше, пансіонат, де ми опинилися. Понад двадцять років будівля стоїть порожня, але: її не торкнулися мародери, особисті речі людей, що відпочивали там, залишилися на місцях — я походила кімнатами, покопирсалась у валізах і можу сказати, що одяг, білизна, косметика, прикраси, документи, фотокартки — все там, де залишили власники. Вірніше, власниці. В кабінеті старшої медсестри я знайшла журнал, у якому реєстрували відпочивальників. Так от, на момент, коли тут сталося те, що сталося, в пансіонаті сезон ще не розпочався, і відпочивали тут лише двадцять сім жінок віком від тридцяти п’яти до шістдесяти років. Усі вони зникли впродовж однієї доби, так само, як чотири медсестри, три кухарки і дві прибиральниці. Останні дев’ять були мешканками довколишніх сіл — Поляни, Дубців і Звору.

— Це дивно, — Ліка здивовано округлює очі. — Та коли ти встигла про це дізнатися?

— Ще в першу ніч як ми приїхали, — Аліна відводить погляд. — Мені здалося дивним, що місцеві жителі так бояться цього місця. І ніхто не хотів пояснити, чому саме. Також я завважила дивну фразу водія, котрий привіз нас сюди: всі місцеві, дізнавшись, що нас треба відвезти сюди, відразу терміново поставили машини на ремонт.

— Тепер і я пригадую, — Мар’ян зачудовано дивиться на Аліну. — Так, саме це й сказав той дядько.

— Отож. По-друге, всім нам тут сняться страшні сни, так?

Причому сюжет цих снів приблизно один і той самий — кров, червоноокі люди, гонитва. Але, як справедливо сказано у відомому мультику, божеволіють поодинці, то тільки на грип колективно хворіють. Це теж не вкладається в природні рамки, як і порожні села навкруги. Таке враження, що тут зона відчуження, і нікому немає діла до того, що три села збезлюдніли. Ніхто нам про це не сказав, отже, або знали, та не схотіли сказати, або не знали, і тоді виникає питання, як таке могло трапитись, адже є різні служби — пошта, пенсійний фонд, податкова, які повинні мати списки мешканців, зрештою, політичні агітатори — так-таки й ніхто не дістався до тутешнього електорату? І це теж здалося мені дивним. Далі — більше. Ми зустрічаємо в селі ту жінку, і назавтра — вона труп. У неї розірвано горло, пошкоджено артерію, і, за логікою речей, помешкання — підлога, стіни, навіть стеля — повинні бути залиті кров’ю, та крові там насправді зовсім трохи. Можемо припустити, що її вбили в іншому місці й уже потім принесли туди, де ми знайшли тіло, та на це нічого не вказує. Навпаки, я думаю, вона померла там, у сінях своєї хати.

— Чому ти так думаєш? — Ліка стривожено позирає на товаришів. — Може, її справді принесли туди вже мертву…

— Неможливо, — Аліна підкидає на долоні срібний дзвіночок. — Якби вона померла деінде, у неї в руці не лишився б уламок ножа, лезо якого лежало поряд із тілом. Колодочка випала б з її руки при транспортуванні, лезо лишилося б на місці злочину, а так усе на місці. Вона захищалася, але те, що напало на неї, не лишило по собі жодних слідів, окрім розірваного горла потерпілої. І виникають питання: хто або що вбило нашу знайому, де її кров, і де те, що її вбило, зараз?

— Ти так спокійно про це кажеш… — Мар’яна зачіпає холодний діловитий Алінин тон. — Але ножа я не бачив.

— А він там був, — Аліна дивиться просто в очі хлопцеві. — Вона знала, що нападає на неї, і захищалася, і ніж мала не простий, лезо було срібне.

— Звідки ти знаєш?!

— Бо я його підібрала. Ось воно.

З кишені сорочки Аліна видобуває блискуче лезо, зламане, як видно, десь посередині. Всі вражено дивляться на шматок металу, який хижо блищить на сонці. — І коли тільки встигла… — Ліка обережно торкається