Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— А головне — проти кого вона його застосовувала… — Мар’янові трохи мулько від всієї цієї розмови. — Могла взяти щось надійніше.

— Якщо тільки проти того, хто на неї напав, годився інший ніж.

— Що ще? — Мар’ян уже вхопив за хвіст Алінину логіку. — Ще є факти?

— Атож. Наприклад, відсутність котів — я розумію, що для вас це не аргумент, та для мене — так. Потім, знову ж таки, дивна поведінка товстухи. Ще в поїзді її переслідували видіння, потім її вчорашнє зникнення і поява, її висловлювання… Я думаю, що Катя — медіум, просто її таланти виявились тільки зараз.

Найбільше в мене питань до Наталки, і її я залишу на потім.

Не треба робити вигляд мучениці, мала. Час усе розікласти по поличках, аби вціліти. Ось, наприклад, Ліка. Що тобі при верзлося в душовій, коли ти мало не зварилася?

— Я не хочу про це говорити.

— Ми будемо про це говорити, доки в нас є час. То що?

— А ти можеш бути жорстокою… — Ліка вражено дивиться на подругу. — Гаразд, я скажу. Мені чомусь здалося, що замість води по мені стікає кров — темна, густа, солонувата.

— А тим часом по тобі струменіла гаряча вода, та ти стояла там, не відчуваючи болю, — Мар’ян задумливо дивиться в простір. — Я пам’ятаю той випадок, а ще здивувався, що опіків немає. А ще?

— Тобі мало? — Аліна жорстко всміхнулася. — Звісно, це не все. Як вам пані з розкуйовдженим волоссям і червоними очима, що світяться в темряві, яку Ліка сьогодні вночі бачила біля корпусу?

— Я тільки тобі розказала, як ти можеш глузувати!

— Не ображайся, я зовсім не глузую, навіть на думці не мала, — Аліна бере Ліку за руку і заспокійливо гладить її долоню. — Але ми зараз повинні все звести докупи і вже тоді вирішувати, як нам діяти далі. Хіба ні?

— Так, але…

— Якби я думала, що тобі просто щось знову наснилося чи примарилося, то не стала б цього зараз озвучувати. Та я впевнена, що ти бачила ту жінку — чи щось, що мало вигляд жінки. Що то було, ми ще з’ясуємо, обов’язково з’ясуємо. А тепер питання до всіх: яка істота живе вночі, живиться кров’ю, боїться сонця, святої води, срібла і часнику?

— Ніяка, — Мар’ян трохи нервується, бо Аліна, його Аліна, знову стала якоюсь чужою. — Такої істоти не існує в природі.

— Відповідь неправильна, — Аліна холодно глянула на нього. — Ми ж домовилися від самого початку говорити про природне і так зване неприродне як про однаково імовірне.

Отже, я знову питаю: хто спить удень і шукає поживи вночі, а поживою є людська кров?

— Упир.

Це сказала Наталка. Весь час сиділа мовчки, стиснувши колінами долоні, всередині в неї все захолонуло, бо кожне слово, сказане Аліною, наближало її до того, найгіршого. Вона повинна була їм сказати, і цей час настав.

— Мала, упирів не буває, — Мар’янові вся ця розмова здається дурною грою, яку треба закінчувати якнайшвидше, доки не втратили остаточно здоровий глузд. — Які упирі?

— Мареку, ми ж домовились.

— Я знаю, Алінко, але це ж неможливо!

— Власне, а чому? — Аліна спокійно дивиться йому в очі, та від її погляду хлопцеві стає холодно. — Обґрунтуй. Найлегше сказати «неможливо». Колись неможливими здавалися мобільні телефони — не так давно, до речі, і що? Тепер вони є в кожного.

— Це різні речі, хіба можна порівнювати? То наукові, технічні розробки, а упирі — міфологія, забобони.

— Так, але ось що дивно: скільки існує людство, стільки існують легенди про упирів, — Аліна сердито дивиться на Марека. — Різні часи, різні культури, відділені одна від одної століттями, ба навіть тисячоліттями, а легенди збігаються.

Назва різна, а суть явища описується однаково. То обґрунтуй, чому мобільні телефони мають право бути зарахованими до явищ повсякденного життя, а упирі — ні?

— Дівчата, ви що, показилися? Які упирі? Їх просто не буває, і все! Мобільний телефон я бачив, а упиря — ні.

— Звідки ти знаєш?

— Що?!

— Звідки ти знаєш, що не бачив? Ти бував на нічних дискотеках, в нічних супермаркетах, частенько ходив поночі — то як ти можеш твердити, що всі, кого ти бачив тоді, є людьми?

Це не науковий підхід, Мареку, і твоя позиція слабка.

— Якесь пояснення має бути! Просто ми його не бачимо.

— Наприклад, яке?

— Алінко, я не знаю. Але упирі — це маячня.

— Та лише коли ми поставимо в задачу цю величину, її можна вирішити, — Ліка перелякано дивиться на друзів. — Адже це так очевидно! І так страшно. А найгірше не це. Найгірше те, що Наталка знала про все наперед, і нам не сказала.

Троє дивляться на Наталку, і в усіх трьох одна думка: так, рівняння зійшлося, і хоча рішення дуже страшне і неймовірне, та, на жаль, єдино можливе. І Наталка все знала. Вона знала ще там, у Запоріжжі, вона знала весь час — і мовчала! І дозволила їм усім сюди приїхати! І тепер всі вони — заручники. Ні, навіть не так! Усі вони — здобич.

Аліна підводиться з каменя і підходить до Наталки впритул.

В її сірих очах спалахують небезпечні блискавки.

— Як ти могла? Як ти могла промовчати і не сказати? Її лютий шепіт, здається, може зруйнувати ці гори. Наталка, теж підвівшись, спокійно дивиться в стемнілі очі подруги, потім зітхає.