Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра, Марк Твен"



О дванадцятій годині Том утік додому. Надто вже неприємно йому було бачити, яка вдячна й щаслива Еммі, і, крім того, страждання ревнощів дійшли у нього до останньої межі. Беккі знову розглядала малюнки з Альфредом. Час минав, а Том не повертався, щоб страждати, і їй стало нецікаво. Малюнки набридли їй, вона стала серйозною і неуважною, потім сумною. Два чи три рази вона насторожувалася, надіючись вловити знайомі кроки, але її сподівання були марні: Том не з՚являвся. Зрештою вона відчула себе зовсім нещасною і шкодувала, що зайшла в своїй помсті так далеко. Бідолашний Альфред, помітивши, що вона невідомо чому перестала звертати на нього увагу, безнастанно вигукував: «Ось гарненький малюночок! Глянь сюди!» Нарешті дівчинці терпець урвався, і вона крикнула: «Ох, не чіпай мене! Набридли твої малюнки!»

Вона заплакала й пішла геть.

Альфред побіг за нею, намагаючись утішити її, але вона сказала:

- Іди і залиш мене саму! Я тебе ненавиджу!

Хлопець зупинився, не розуміючи, що він їй зробив: адже вона обіцяла, що всю перерву розглядатиме з ним малюнки - і раптом пішла плачучи. Альфред зажурено попрямував у порожній клас. Він був збентежений і розгніваний… Він легко догадався, в чому річ: дівчина розмовляла з ним лише для того, щоб подражнити Тома Сойєра. Зрозумівши це, він знову відчув ненависть до Тома, йому захотілося вигадати щось, щоб нашкодити ворогові, але без риску для себе. Саме в цей час він побачив Томів підручник. От нагода!

Альфред з радістю розгорнув книжку на тій сторінці, де був заданий урок, і залив усю сторінку чорнилом. Беккі саме цієї хвилини зазирнула у вікно з двору і побачила, що він зробив, але сховалась швидко непомічена. Вона побігла додому, сподіваючись зустріти Тома й розповісти йому про книжку. Том зрадіє, буде їй вдячний, і всі незгоди закінчаться. Але на півдорозі дівчина змінила свій намір: вона пригадала, що Том навмисне не звертав на неї уваги, коли вона говорила про пікнік. Ця згадка викликала у неї пекучий сором і обпалила її наче вогнем. Так Томові й треба - вирішила вона. Хай його відшмагають за попсовану книжку, їй байдуже: вона ненавидить його і все життя ненавидітиме.

Розділ дев՚ятнадцятий
«Я не подумав»

Том прийшов додому в похмурому настрої і з перших же тітчиних слів зрозумів, що тут його горе не зустріне співчуття.

- Томе, я з тебе шкіру здеру!

- Тітонько, що я зробив?

- Ти ще питаєш. Я, стара дурепа, йду до місіс Гарпер і думаю, що вона, як і я, повірить усій цій нісенітниці про твій сон, і що ж виходить? Виявляється, її Джо розповів їй, що ти в той вечір просто пробрався сюди й підслухав нашу розмову. Не знаю, Томе, що вийде з хлопця, який так безсоромно бреше! Мені боляче подумати, що ти дав мені піти до місіс Сіріні Гарпер, щоб усі сміялися з мене, як з дурної,- і навіть не спробував мене утримати.

Цей погляд на речі був новий для Тома. Його ранковий жарт досі здавався йому дуже дотепною витівкою, а тепер він бачив, що вчинив нерозумно й бридко. Він похнюпився і не міг нічого сказати протягом цілої хвилини, але потім відповів:

- Тітонько, мені шкода, що я це зробив… але я не подумав.

- Ох, дитинко, ти ніколи не думаєш! Ти ніколи не думаєш ні про що, тільки про себе та свої ігри. Ти ж міг подумати, як прийти сюди з Джексонового острова вночі, щоб посміятися з нашого горя. Ти міг подумати, як заморочити мені голову брехнею про сон. Але ти ніколи не міг подумати про те, щоб пожаліти нас і розрадити - про це ти не подумав.

- Тітонько, я тепер розумію, що це було дуже погано, але я не хотів,- слово честі, не хотів. І тоді ввечері я прийшов зовсім не для того, щоб сміятися з вас.

- А для чого ж?

- Я хотів сказати вам, щоб ви не турбувалися… що ми не потонули.

- Томе, Томе! Я була б найщасливішою людиною в світі, якби могла повірити, що в тебе був такий добрий намір, але ти сам знаєш, що цього не було… і я це знаю, Томе.

- Було, було, даю вам слово честі, що було. Бодай мені з цього місця не зійти, було!

- Ох, Томе, не бреши… Це ж у сто разів гірше.

- Це не брехня, тітонько, це правда. Мені хотілося, щоб ви не горювали, от я й прийшов.

- Я віддала б усе на світі, щоб повірити тобі,- я б простила всі твої провини. Коли б це було так, я б навіть не шкодувала про те, що ти втік і вчинив стільки лиха. Але я не можу цьому повірити. Чому ж тоді ти не сказав мені, дитинко?

- Бачите, тітонько, коли ви почали говорити про панахиду, мені спало на думку, як буде гарно залізти в церкву і сховатися на хорах, звичайно, мені дуже схотілося, щоб так воно й було. Тому я поклав кору назад у кишеню і не сказав ні слова.

- Яку кору?

- Кору, на якій я написав вам, що ми пішли в пірати. Я так шкодую тепер, що ви не прокинулись, коли я поцілував вас, дуже шкодую - слово честі!

Суворий вираз обличчя тітки пом՚якшав, і в очах її раптом засвітилася ніжність.

- А ти справді поцілував мене, Томе?

- Авжеж поцілував.

- Ти певний цього, Томе?

- Звичайно, певний, тітонько.

- А чому ти мене поцілував, Томе?

- Тому, що я так вас любив тієї хвилини, і ви стогнали уві сні, і мені було вас так жалко.

Ці слова звучали щиро. Старенька не могла стримати тремтіння в голосі, коли сказала:

- Поцілуй мене ще раз, Томе! І… тепер іди до школи, і… більше не чіпай мене.

За хвилину Том уже йшов до школи, а тітка Поллі побігла до комори і витягла драну Томову куртку, яку він носив під час своїх піратських пригод. З курткою в руці вона зупинилась і сказала собі:

- Ні,