Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Згоден, хоч сам я залишив пістолет удома, — ​промовив комісар, — ​не хочу проблем на кордоні. 

— Прикордонна поліція необов’язково її знайде. А якщо й знайде, то я готовий надати всі супутні документи, — ​сказав Салтіні. — ​Як бачите, у вашому відкритті немає нічого незвичайного, й дивуватися тут нічому. Так, у мене з собою надійний «Zig-Zag»[72], який вже не раз виручав у різноманітних ситуаціях. 

— Мене це не дивує, пане Салтіні. Точніше, дивує інше… Навіщо, йдучи до ресторації, ви перевірили вміст барабана вашого револьвера і навіть доклали набоїв у порожні камори? Остерігаєтесь тут когось?.. 

Чоловік не встиг відповісти. До їхнього столика підійшов кельнер із тацею, на якій стояли дві чарки з горілкою. Поставивши випивку перед клієнтами, він відійшов, пообіцявши за хвилину принести замовлений салат. 

— Як ви дізналися? — ​з цікавістю запитав Салтіні. 

— На вказівному і великому пальці правиці у вас ледь помітний слід від мастила. Револьвер ви тримали в лівій руці. Барабан повертали вказівним пальцем правої, великим запихали набої в порожні отвори. Так робить кожен, якщо він не шульга. Ви — ​не шульга. 

— Маєте рацію, — ​засміявся той, подивившись на свої пальці. 

— У Венеції вам довелося стріляти, чи не так? — раптом доволі різко запитав комісар, і вся привітність на обличчі його співрозмовника розтанула, мов цигарковий дим. 

Підійшов кельнер і поставив перед ними дві порції м’ясного салату. Знову відійшов, побажавши смачного. 

— Не треба так лякатися, пане Салтіні, — ​сказав Вістович, — ​це ж просто здогад. Якщо у вас є звичка завжди тримати при собі заряджену зброю, то, виходить, йдучи сюди, ви згадали, що там бракує патронів. Можливо — ​одного, можливо — ​двох… Так чи інакше, але ви стріляли. Далі припущення: стріляли у Венеції, звідки їдете. 

Салтіні одним ковтком випив свою горілку. 

— Одразу зрозумів, що ви поліціянт, — ​видихнувши алкогольне повітря, сказав він. — ​З першого погляду. 

Комісар вирішив розділити свій трунок на кілька ковтків. 

— Я служу в поліції, але в поліції австрійській. Тож не маю тут жодних повноважень… — ​сказав він після першого. — ​Хіба що можу перевірити, чи траплялись у Венеції останнім часом убивства. Чи не знаходили десь у міських закутках трупи з вогнепальними ранами. Але не робитиму цього. 

— Чому? — ​поцікавився Салтіні, занурюючи ножа й виделку у свою холодну страву. 

— Бо не знаю італійської, — ​пояснив комісар і зробив те саме. — ​Крім того, хтозна, можливо, ви стріляли, щоб захистити себе. Закон це дозволяє, наскільки мені відомо, у всіх цивілізованих країнах. 

Кілька хвилин вони мовчки вечеряли, а тоді Салтіні промовив: 

— А що ви скажете, пане Вістовичу, якщо я запропоную вам невелику, проте вигідну для вас угоду? 

— Відмовлюся, — ​не відриваючись від їжі, сказав комісар. 

— Не поспішайте. Хіба вам не цікаво бодай дізнатися про що йдеться? 

— Про що б не йшлося, пане Салтіні. Я ні в чому не допомагатиму вам у Лемберзі. Там у мене служба, а отже, там я живу за чіткими правилами. 

Подумки Вістович зауважив, що відмовляється вже вдруге. Спершу відмовився співпрацювати з Редлем, а тепер — ​з цим типом. Так, мовби ця подорож була навмисне для того, щоб перевірити його на стійкість до сумнівних пропозицій. 

— Я пропоную вам гарний відсоток від надзвичайно прибуткової справи, пане Вістовичу, — ​мов не почувши його відповідь, сказав Салтіні. — ​А натомість проситиму лише бути моїм провідником у цьому незнаному для мене місті. Лемберг, щиро кажучи, має темну репутацію. А тому, щоб ходити його вулицями, мені поруч потрібен хтось зі світлим розумом. Як-от ваш. 

— Ви не зрозуміли мене, добродію, — ​відповів комісар. — ​Щойно ми опинимося в Австрії, я змушений буду вас заарештувати. Просто в поїзді або на пероні. 

— З якого дива? 

— Хоч би з припущення, що у Венеції ви спровадили когось на той світ. 

— Облиште. Ви забудете про обов’язок, щойно дізнаєтеся розмір вашого гонорару. 

Салтіні заговорив із підкресленою байдужістю, як людина, що безмежно впевнена в силі своїх слів і в силі грошей. Доївши свою страву, він витер губи серветкою, після чого дістав з кишені шкіряний етуі, в якому зберігав візитки. Витягнувши одну з них, простягнув Вістовичу. 

— Це щоб мої слова не розходилися з ділом і ви знали, з ким маєте справу, — ​додав він. 

Взявши в руку світло-сіру картку з дорогого картону, комісар прочитав текст у золотистій рамці: 

«Єнс Ебербах, приватний детектив. 

Зальцбург, Леопольдґассе, 23» 

— Доменіко Салтіні, як на мене, звучить краще, — ​зауважив комісар. 

— Мої рідні з вами б не погодилися, — ​скривив посмішку псевдоіталієць, — ​втім, на їхню думку можемо не зважати. Називайте мене, як хочете, але пам’ятайте про мою щирість. Адже я відкрив перед вами свою найважливішу карту. 

— І все тому, що вам у Лемберзі потрібен помічник? — ​не вгавав Вістович. 

— Провідник, — ​уточнив той. — ​Такий самий провідник, якого беруть собі дослідники нових земель. Їм потрібен хтось із місцевих, щоб не заблукати в хащах і не загинути. 

— Якщо так потрібна моя поміч, то викладайте інші карти, — ​сказав комісар. — ​Що ви плануєте робити в цій небезпечній і темній Ґаліції. 

Детектив хвилину подумав, ніби збираючись з думками, а тоді перехилився через стіл і майже пошепки проговорив: 

— Мова про одну давню делікатну справу, в якій був замішаний теперішній дуже важливий посадовець, а тоді — ​дрібний чиновник. Усе сталося близько тридцяти років тому, але наслідки проявилися тільки тепер… Моє завдання — ​запобігти крахові його репутації… Наразі це все, що я можу сказати. Решту, все до найдрібніших деталей, знатимете, щойно погодитеся на співпрацю. 

— Я мушу подумати, пане Ебербах, — ​відповів Вістович. 

— Звісно, — ​з ледь чутним піднесенням чи радше полегшенням сказав той. — ​Ми ще дві доби будемо в дорозі, тож часу маєте вдосталь. ​А тим часом дозвольте мені пригостити вас… 

Еберебах-Салтіні знаком покликав кельнера і попросив принести дві склянки десятирічного бренді. 

— Я дотримуюсь переконання, що цей благородний напій сприяє роздумам і приводить до правильних рішень, — ​пояснив він комісару. 

Вістовичу здавалося дещо дивним бути зараз за одним столом, а тим більше пити з тим, кого не так давно він ледь не лупцював сплячим, проте відмовитись комісар не встиг. Кельнер на подив швидко приніс замовлення, мовби давно його передбачив. 

— Що ж, за нашу майбутню успішну співпрацю, — ​промовив тост детектив, піднімаючи свою склянку. 

Вістович був переконаний, що ніякої співпраці з цим типом у нього не буде. Жодної, а тим більше успішної. Втім, усе-таки випив. Алкоголь видався йому занадто теплим і від того неприємним на смак. Пляшку ніби відкоркували завчасно і так само заздалегідь розлили вміст у чарки. 

— Доп’ю в купе, — ​з натягнутою посмішкою сказав він, підвівшись і поклавши на стіл гроші