Читати книгу - "Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса"

— Як ви це встановили?

— Тварина видерлася на штору. На вікні висіла клітка з канаркою, і схоже, тварина хотіла її дістатися.

— Та що ж це за звір?

— Не уявляю... Можливо, хтось із родини куницевих, родич ласиці чи горностая, тільки набагато більший.

— Але який стосунок він може мати до вбивства?

— Це мені теж поки що не зрозуміло. Проте дещо ми вже знаємо. Хтось стояв на дорозі та спостерігав за сваркою подружжя Барклі. Штори були підняті, і в «сонячній» кімнаті світилася лампа. Невідомий перетнув газон у супроводі цієї дивної тварини, увійшов до кімнати, після чого або завдав удару полковникові, або полковник, побачивши його, з остраху впав та вдарився потилицею об кут камінної решітки. Окрім того, нам відомо, що незваний гість, пішовши, навіщось прихопив із собою ключа.

— Ваші спостереження, схоже, остаточно заплутали справу, — сказав я.

— Цілком погоджуюся з вами. Проте вони доводять, що тут далеко не все так просто, як гадає поліція. Я все ретельно зважив та дійшов висновку, що тут потрібен зовсім інший підхід... Перепрошую, Ватсоне, я вас затримую. Мою оповідь можна скінчити і завтра, дорогою до Олдершота.

— Ото вже ні, тепер я хочу дослухати все до кінця.

— Ми знаємо, що о пів на восьму, йдучи з дому, місіс Барклі залишила чоловіка досить приязно — це чув кучер. Одразу ж після повернення леді пішла до тієї кімнати, де в неї було найменше шансів зіткнутися з чоловіком, попросила принести їй чаю, як то зробила б будь-яка схвильована жінка, і коли чоловік таки з’явився, накинулася на нього зі звинуваченнями. Із цього виходить, що між сьомою годиною тридцятьма хвилинами та дев’ятою годиною трапилося дещо, що докорінно змінило її ставлення до нього. Але всі ці півтори години поряд із нею була міс Моррісон. Отже, їй щось відомо, хоч вона це й заперечує.

Спочатку я припустив, що між юною леді та старим полковником існував романтичний зв’язок, у якому вона зізналася його дружині. Це могло б пояснити, чому місіс Барклі повернулася додому не в гуморі та чому міс Моррісон стверджує, що їй нічого невідомо. Уривки розмови за зачиненими дверима це навіть підтверджують, якщо не брати до уваги згадку про якогось Давида та палку відданість полковника своїй дружині. Що ж до раптового вторгнення незнайомця, то воно могло взагалі не стосуватися суперечки подружжя. Зрештою я схилився до думки, що між полковником та юною леді нічого не було, хоча вона напевне знає причину розбрату між місіс Барклі та її чоловіком. Звісно, я зробив візит міс Моррісон і роз’яснив їй, на чому ґрунтується моя впевненість, а також додав, що коли вона й надалі буде упиратися, її приятелька місіс Барклі опиниться на лаві підсудних за звинуваченням у вбивстві.

Міс Моррісон являє собою тендітне неземне створіння з лагідним поглядом і світлим волоссям, але у проникливості та здоровому глузді їй не відмовити. Вислухавши мене, вона на якийсь час замислилася, потім рішуче обернулася до мене й почала говорити. Я коротко перекажу вам її розповідь.

— Я обіцяла приятельці нічого не розповідати. Слово є слово, — почала вона. — Але коли вже їй загрожує таке страшне обвинувачення, а вона сама захистити себе не може, гадаю, що я маю право зламати обіцянку. Я розповім, що сталося в понеділок увечері.

Приблизно за чверть на дев’яту ми поверталися із церкви на Вотт-стрит. По дорозі додому ми мали обминути Гадсон-стрит. Це темна та безлюдна вулиця, там лишень один ліхтар із лівого боку. Коли ми до нього підійшли, я помітила, що назустріч крокує чоловік. Він горбився, і мені здалося, що на плечі в нього висить якийсь ящик. Узагалі він скидався на каліку: голова низько опущена, а ноги зігнуті в колінах. Здибалися ми з ним якраз під ліхтарем. Підвівши голову, він раптом завмер та жахливим голосом вигукнув: «Боже, та це ж Ненсі!» Місіс Барклі смертельно зблідла та неодмінно впала б, якби це жахливе створіння не підхопило її. Я хотіла покликати поліцію, аж раптово вона заговорила з тим чоловіком.

«Усі ці тридцять років я була впевнена, що ти помер, Генрі», — промовила вона тремтливим голосом. «Так воно і є», — він сказав це так, що мені стало моторошно. У нього було дуже темне обличчя, зморщене, ніби висохле яблуко, а очі палали вогнем, який я не забуду довіку. Волосся та бакенбарди в чоловіка були сиві.

«Люба, відійдіть на кілька кроків, будь ласка, — попрохала мене місіс Барклі. — Я хочу погомоніти із цим паном. Боятися тут нема чого».

Вона намагалася триматися бадьоро, але була так само блідою, ніби крейда, її губи тремтіли так, що говорила вона понад силу.

Я відійшла вбік. Вони кілька хвилин розмовляли, потім місіс Барклі попрямувала до мене, а горбань залишився під ліхтарем, розмахуючи кулаками так, ніби оскаженівши від люті.

Усю дорогу місіс Барклі мовчала, але коли ми зупинилися біля моїх дверей, узяла мене за руку та попросила дати їй слово, що я нікому не розкажу про те, що сталося. «Це мій старий знайомий, про якого я думала, що він загинув», — мовила вона. Коли я пообіцяла мовчати, вона поцілувала мене, ми попрощалися, і більше я її не бачила. Я розповіла вам щиру правду. Від поліції я приховала це тільки тому, що не знала, яка небезпека загрожує нещасній місіс Барклі.

Як ви розумієте, Ватсоне, для мене розповідь міс Моррісон була ніби промінь світла в непроникній темряві. Усе, що раніше здавалося безладним, одразу встало на свої місця, і я почав невиразно уявляти послідовність подій. Тепер я мав знайти чоловіка, зустріч із яким аж так приголомшила місіс Барклі. Якщо він усе ще залишався в Олдершоті, зробити це було нескладно. Містечко є невеликим, отож каліка напевне привернув до себе увагу.

На пошуки пішов день, і до вечора я відшукав його. Чоловіка цього звати Генрі Вуд, він винаймає кімнату в будинку на тій самій вулиці, де з ним здибалися леді. Живе він там лише п’ять діб. Під виглядом співробітника поліційної реєстратури я пошептався з домовласницею. З’ясувалося, що Вуд — артист. Вечорами він блукає по солдатських шинках, даючи невеличкі вистави. В ящику він носить із собою якусь тварину, котрої домовласниця несамовито