Читати книгу - "Шизґара"

Києва, навіть не так самого міста, як київських пацанів, він терпіти не міг з перших днів свого там перебування. Спочатку, коли він, тільки-но прийнятий до училища першокурсник, вийшов з гуртожитку по хліб, у нього повитрушувала всі дрібняки — мідяки й срібняки — місцева гопота. «Дай десять копочєк — а єслі найду — ану, сипні мєлочі — а пострибай» — ну таке, хто не знає. Ще й під дих дали для початку та на останок попутного пенделя в дупу відвантажили для надання потрібного прискорення. Ну, це таке, але тієї ж осені у тому ж вересні він втрапив у халепу значно гіршу. У неділю його чорти понесли до Голосіївського парку — на атракціонах кататися. Ну, п'ятнадцять років, дитина по суті ж. Нагойдався, накрутився й налітався. І тут так приспіло йому відлити, а де туалет — не знав. Нічого страшного, подумав, тут парк он який здоровенний — забіжу десь в кущі на хвилинку, та й по всьому. Він відійшов алейкою, що вела кудись донизу вглиб парку, метрів двадцять, і напоровся на зграйку місцевих, хуліганського вигляду, однолітків. Згадуючи пізніше все, що відбулося, він зрозумів: вони коїли таке не вперше. Гопота вмить вправно обступила його — не вирвешся ані вперед, ані назад — а один, лупатий здоровань, зневажливо кинув Віталіку:

— Слиш, жлоб!

— Я не жлоб, — розгублено заперечив хлопець. Це слово означало на тодішньому міському койне або жадібну людину, або малокультурну, або селюка.

— Та ладно, — гмикнув хуліган. — Я що, сліпий? Не бачу, хто переді мною? Купи урну.

— Хлопці, та ви чо? — ошелешено витріщився на них Віталя.

— Чєрєз плєчо, — по-хамському відповів амбал. — Ти шо, не пойняв?

Якби у вухах не булькало від бажання відлити, він обов'язково спробував би зацідити тому щодуху кулаком в ніс або з ноги по дзвіночках та відірватися в розрахунку на непоганий спурт і пристойну витривалість. Але які там ривки, коли ти практично всцикаєшся, ледь втримуючи в собі сечу?

— Ну, добре, скільки? — поступився він. Відкупитися — не так соромно, як напудити в штани при них.

— Троячка, — цинічно заявив здоровило.

Провінціал віддав гроші й хотів йти геть, та лобуряка не відступав з проходу:

— Слиш, жлоб, куди?

— А що ще?

— А урну? Забирай з собою, нам чужого не треба! Не візьмеш — гірше буде.

Хлопець подивився на гевала й зрозумів, що той не жартує, приречено взяв здоровенну, відлиту з чавуну урну, протягнув метрів п'ятнадцять-двадцять, озирнувся — ті тицяли на нього пальцями, кривили гримаси, гигикали й всіляко приколювалися, але не переслідували. Віталя оцінив наявний в нього гандикап, вирішив, що достатній, кинув свою непідйомну ношу й помчав навтьоки. У спину йому загоготали й затюгукали, а він так давав драла на всі заставки, що навіть до туалету перехотів.

З балачок у гуртожитку він зрозумів, що його випадок далеко не поодинокий, зібрав найбільш затятих пацанів, що постраждали від місцевих хуліганів, сказав, що тепер вони — артіль, що для них він тепер ніякий не Віталій Демчук, а Демон, їхній ватаг, і пояснив мету існування артілі — помститися київським хлопцям за неймовірні приниження їхніми ж методами й не допустити образ в майбутньому. Основним же методом помсти мало стати відловлювання поодиноких київських юнаків в місцях масових гулянь та навішування їм звіздюлів за всю мазуту. Те, що можуть постраждати геть не винуваті, артіль не мало обходити: «Ці київські всі однакові, їх не слід жаліти, — запевнив її новоявлений Демон. — Як вони до нас, так і ми до них.»

Артіль діяла зухвало й успішно, за два навчальних роки усі амплуа розподілилися ідеально: хто чіпляється, хто б'є, хто доганяє, якщо тікають. Тема помсти з часом теж відійшла на другий план — так сподобалося принижувати й бити, відчуваючи свою безкарність.

А в останній день серпня, приїхавши вже на навчання, Демон закадрив шедевральну герлу: перехват тонкий, ніжки точені, груди випинаються рельєфно… Шкіра з нетутешньою морською засмагою, а волосся вигоріло геть на білий колір. Легкий коротенький сарафанчик підкреслював стрункість її ладної фігури. Звали дівулю Світланою й була вона з Києва, але на киянок Демонова ненависть не поширювалася.

23. Припудрений чи прикинутий?

Не встигла Ленка Стрілецька вступити до свого автодорожнього технікуму, як майже одразу й почала морозитися. Він телефонував їй на її «пів на п'яту», а вона — «не можу» та «не можу». То в неї посвячення в студенти, то здача норм ГТО в суботу, то похід з новою групою до театру в неділю. В Олекси в душі був заворушився хробак ревнощів: таки щось не те, слід було би з'ясувати, що й до чого, але тут його відволікли інші, не менш важливі справи. Якось на «п'ятак» завітав Микола Чабаненко й так, між іншим, запитав, чи знайшли, зрештою, тих козлів, що тоді відбуцали Сороку.

— Псуєте реноме, — покачав головою він, почувши відповідь. Мався на увазі не стільки «п'ятак», що й конторою в повному значенні слова не був, скільки вся Чорна Гора, до якої цей шматок бульвару Дружби народів входив територіально. Хто був, промовчали, але Олекса взяв близько до серця незручну мовчазну паузу, що зависла на кілька митей над «п'ятаком». Він знову відчув, як в голові закрутилося якесь не сформульоване запитання, котре він ще тоді мав би поставити Сороці. Народ вже не знав, про що тепер і говорити, але тут на Броді намалювався Сироп у формі суворовця. Раніше він тут ніколи не тусувався, але всі його добре знали ще з дитсадочка й зі школи. Він підійшов, привітався й витягнув з кишені білу пачку сигарет «Орбіта», не таких уже й поганих. Майбутній офіцер спливав ароматом «Шипру», який минулого разу Олексій охрестив «бздом». Але тоді цей запах перебивав парфум Лени, а тепер нею вже днів зо три поспіль і близько не пахло. Він хотів знову подумати, що це з нею відбувається, але тут його осяяло: ось воно! Всі одного з ними віку, виключно хлопці, всі спортивні, й до того погано вдягнені: «Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають…» — казав тоді Сорока. І пахли всі однаково — перукарнею. Під час тієї