Читати книгу - "Це не моя справа"

— Як я тут опинився? І як ти мене знайшла?

— Тобі не можна хвилюватися, любий! — сказала вона, поправляючи мені подушку. — Якийсь добросердий чоловік зателефонував мені. Він побачив тебе на вімблдонському пустищі та знайшов мій номер у твоєму портмоне, зателефонував мені та викликав санітарну машину — і ось ти тут. Ну ж бо, Стіве, розкажи мені, що трапилося? Хто тебе так?

Я обережно обмацав своє обличчя й перекосився від болю.

— Це була бійка. Якісь негідники напали на мене — і ось результат.

— Але чому вони на тебе напали? — із широко розплющеними очима допитувалася Крістал. — Ти такий чемний хлопчик! Чи, може, ти сказав їм щось, що їх розлютило?

— Гадаю, що так, — відповів я, вирішивши не засмучувати Крістал інформацією, що за всім цим стоїть Бредлі. — А що то за вигадка про «місіс Гармас»?

Вона збентежилася.

— О Боже, то ти мене чув? Це був єдиний спосіб пройти сюди. Ти ж не розгнівався, правда ж, дорогесенький? Адже ми завжди можемо розлучитися, щойно тобі стане краще, чи не так?

Я поплескав її по руці, намагаючись посміхнутися, але м’язи обличчя були мені непідвладні.

— Усе гаразд, — заспокоїв я дівчину. — Якби я був із тих, хто одружується, то кращої дружини годі було б і шукати... Якби я був із тих, хто одружується.

Вона розчаровано кивнула.

— Саме це мене й добиває — що ти не з тих, хто одружується. Але, можливо, ти ще зі мною й поберешся!

— Не будь такою корисливою, — поквапно сказав я. — Скажи-но мені, як довго я тут валяюся?

— Два дні.

Я порухав руками-ногами. Якщо не брати до уваги різкого нападу болю, то з ними було все гаразд.

— Не маю наміру залишатися тут довше. Мені треба звідси піти.

— Ти цього не зробиш, — твердо сказала Крістал. — І мови не може бути про те, щоб ти полишив лікарню, допоки тобі не стане краще.

— Ну що ж, гаразд, — погодився я. — А поки поговоримо про дещо інше. Чи в поліції вже знають про мене?

— Боюся, що так, — кивнула вона. — Лікарня повідомила про те, що сталося. З моменту твого прибуття біля твого ліжка постійно чергує кремезний поліцейський. Я ледь умовила його вийти на кілька хвилин. Зараз він за дверима.

— Гадаю, він хоче отримати свідчення, — сказав я. — Тоді краще запроси його сюди. Ми ж не можемо змушувати представників закону чекати, чи не так?

Вона знітилася.

— Він мене трохи бентежить — боюся, він не вірить, що ми одружені.

— Це лише доводить, що він хороший полісмен, але я переконаю його. Скажи йому, нехай заходить, сонечко, а сама залишайся неподалік — ти на мене добре впливаєш.

— Справді? — Її обличчя прояснилося. — Я така рада! А то вже почала було думати, що погано на тебе впливаю.

Вона нахилилась і ніжно мене поцілувала. Я підбадьорливо поплескав її по спині.

— Тож поклич полісмена, золотко, бо я затягну тебе у ліжко!

— Тобі не доведеться мене туди тягнути, — пообіцяла вона, прямуючи до дверей.

Я почув чоловічі голоси, потому з’явився Коррідан, за яким зі зляканим виглядом бігла Крістал.

— Я його не запрошувала, — повідомила вона, — він стояв поруч із тим, другим.

Коррідан підійшов ближче і придивився до мене. Дурнувата посмішка освітила його похмуре обличчя. Уперше в житті я бачив його таким задоволеним.

— Ну що ж, — сказав він, потираючи руки. — Гарненько ж вони вас обробили, чи не так?

Я сердито глянув на нього.

— Чого вам треба? — роздратовано мовив я. — Ви — останній, кого я хотів би тут бачити.

Він підсунув стілець ближче, всівся і вже приязніше глянув на мене.

— Я почув новину і не міг стриматися, аби не позловтішатися. Ви стільки разів з’являлися на моєму шляху, коли в мене були неприємності, що тепер настала моя черга, — він так і випромінював щастя та радість. — А хто ця юна леді?

Крістал робила якісь відчайдушні знаки у нього за спиною, але я вдавав, що не розумію її.

— Моя кузина у другому коліні, — пояснив я, — а може, у третьому. Я так і не спромігся дослідити, в якому. Крістал, люба, цей привабливий телепень — інспектор Коррідан. Він працює у Скотленд-Ярді... Ну, ти знаєш, що це означає!

З Коррідана злетіла радісна посмішка.

— Минулого разу я бачив її у вашому номері готелю «Савой», — їдко сказав він. — Тоді вона була донькою коридорного.

— Але вона все ж таки може бути моєю кузиною в другому чи третьому коліні, чи не так? — перепитав я і підбадьорливо посміхнувся геть спантеличеній Крістал. — Не бійся інспектора! Без перуки та фальшивих зубів це доволі милий стариган.

З Коррідана остаточно злетіла його радісна посмішка, і він холодно глянув на мене.

— Ви занадто далеко зайшли у своїх жартах, — різко сказав він.

— Не зліться, друже, — примирливо відповів я. — Я не в тому стані, щоб на мене ображатися.

Крістал сіла поодалік від нас, удавано скромно склавши руки на колінах.

Коррідан нахилився до мене.

— Облишмо ці дурниці, — сказав. — То хто вас так обробив?

— Я пожартував з одним карликом, і він розгнівався, — зітхнув я і прикрив очі.

Крістал хихикнула та закашлялася, начебто прочищаючи горло. Коррідан розлютився.

— Послухайте-но, Гармасе, так не піде. Ви наробили багато дурниць, і ми хочемо знати, що за цим усім криється.

— Я ж вам і кажу. Принаймні така моя версія, і я маю намір триматися її і надалі. Я ні на що не скаржуся й оплачу всі лікарняні витрати. Тож не розумію, чому цілий апарат шпиків має товктися тут і випитувати, що і як.

Коррідан важко дихав, вовтузячись на стільці.

— На вас напали, — пояснив він. — А це вже справа поліції. І ваш обов’язок подати заяву.

— Я рішуче не налаштований підкидати поліції роботу. Я сунув носа в чужі справи і сповна отримав за це. Це моє особисте діло, і я