Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

Вампір зашипів, і остання думка так і залишилася невисловленою навіть для мене. Чорний Лорд з такою силою вдарив по світильнику, встановленому з його боку карети, що той спалахнув і розлетівся на уламки. При світлі тих, що залишилися, я з жахом побачила, як з порізаної руки вампіра хлинула чорна, як смола, кров. Втім, ранки вже за кілька секунд почали затягуватися. І все одно стало дуже страшно. Я забилася в куточок карети і звідти тепер з тривогою спостерігала за Атієм, який настільки розлютився. Мабуть, я довела його до краю!

– Ніколи. Надалі. Не смій. Навіть. Думати. Про інших чоловіків, – процідив він, і від його голосу у мене мороз пішов по шкірі.

Навіть Міль злякався. Він теж втиснувся у спинку сидіння і звідти стривожено спостерігав за нами. У мене на язиці крутилося безліч заперечень проти такого тиранства. Та хто йому взагалі дав право розпоряджатися моєю долею? Але я розсудливо промовчала і навіть ці думки постаралася якнайшвидше вигнати з голови.

Чорний Лорд довго не міг заспокоїтись. Я бачила, як його нігті дряпають оббивку карети, розрізаючи її, наче ножі. Навіть думати не хотілося, що ці самі нігті могли б зробити з моїм тілом. Хто знає, може, саме це Атію і хочеться зараз зробити. Але поки що він замінює мою шкіру оббивкою карети.

– Приїхали, – пролунав гучний голос візника.

Я з полегшенням видихнула. Перебувати в компанії оскаженілого вампіра ставало дедалі небезпечніше.

Міль першим стрілою вилетів з карети і навіть не перейнявся тим, щоб подати мені руку. Довелося швидше вибиратися самій, поки думка допомогти мені не спала Атію. А зараз я здригалася від самої його присутності, вже не кажучи про те, щоб торкатися.

На щастя, вдалося вилізти, не впавши обличчям прямо на бруківку. Хоча навряд чи я виглядала граційно. Але начхати на це! Ноги тремтіли, наче перетворилися на холодець. І не тільки від довгої дороги, а й від страху, що ніяк мене не залишав. Щоб трохи заспокоїтися, я озирнулася на всі боки.

Місце, в яке нас привезли, виявилося шикарним маєтком, оточеним парком. Тепер уже зовсім стемніло, і світло червоного місяця не могло достатньою мірою освітити все навколо. Але видовище все одно вражало. А величезний триповерховий будинок з високими вежами та великими вікнами здавався казковим палацом. Невже це і є Кривавий Притулок? Я навіть зраділа, що мої уявлення про це місце виявилися далекими від реальності. Сподіваюся, що й мешканці цього будинку приємно здивують. Хоча на останнє розраховувати було наївно.

Поки візник вивантажував наші речі, ми з Міллю стояли біля воріт і чекали, коли Чорний Лорд все ж таки опанує себе і вилізе з карети. А з дому широкою доглянутою алеєю до нас уже прямували дві фігури в лівреях.

Незабаром ворота відчинилися, і слуги завмерли біля них, чекаючи подальших розпоряджень. Усвідомивши, що ці двоє немертві, я нервово проковтнула. Почувся стукіт дверцят карети, і звідти вийшов Атій. Я полегшено зітхнула, побачивши, що він уже повністю володіє собою.

– Про наш приїзд уже знають, – сухо звернувся він до слуг. – Візьміть багаж і віднесіть у будинок до подальших розпоряджень.

Ті покірно рушили виконувати наказ. Чорний Лорд кинув на мене похмурий погляд і процідив:

– Йди за мною.

Нічого не залишалося, як послухатись. Вдруге викликати його гнів не хотілося. Міль незворушно покрокував за нами.

Трохи повагавшись, я переступила поріг будинку і заозиралася. Передпокій виявився доволі просторим, але не таким похмурим, як у замку Атія. Навпаки, тут було затишно і разом з тим велично. Мармурові колони, діжки з декоративними деревами, канделябри на стінах, які давали достатньо освітлення. Біля стін навіть були диванчики, на яких, напевно, дуже зручно сидіти. Я б з задоволенням так і залишилася тут, але Чорний Лорд рушив далі. Тож довелося йти за ним.

Білі двостулкові двері відчинилися. Назустріч вийшов елегантно вдягнений чоловік з довгим темно-каштановим волоссям і сірими очима. Здалося, що він якось надто довго затримався поглядом на моєму обличчі перед тим, як заговорити. Але, може, у мене просто уява розігралася.

– Радий тебе вітати, Атію, – чоловік привітно посміхнувся.

– Взаємно, Ербіне. Гілера готова нас прийняти?

– Так, вона чекає на вас.

Без подальшої тяганини нас повели довгим, добре освітленим коридором. Я намагалася не надто сильно витріщатися на всі боки, хоча погляд мимоволі зупинявся на величезних картинах і декоративних прикрасах. Зі здивуванням зрозуміла, що мені тут навіть подобається. Звичайно, за інших обставин сподобалося б ще більше. Але, принаймні, це не якийсь занедбаний замок з павутинням на стінах та чудовиськами, що ховаються в темряві.

Той, кого назвали Ербіном, на коротку мить обернувся і подивився на мене, обдарував усмішкою. Прокляття, і цей мої думки читає! Цікаво, я перед усіма місцевими буду так ганьбитися при першому ж знайомстві?

Ми зупинилися біля якихось дверей, що виявилися трохи прочиненими. Не встиг Ербін увійти всередину і оголосити про наше прибуття, як звідти почувся мелодійний жіночий голос:

– Заходьте.

Не знаю, як я собі уявляла господиню Кривавого Притулку, але точно не так. У затишному кабінеті, оздобленому у світлих тонах, за столом сиділа тендітна білявка не старше двадцяти п’яти років. Принаймні, на вигляд. Щодо того, скільки їй насправді, можна лише здогадуватися. Доволі мила зовні. Вампірська кров зробила її риси більш одухотвореними, наближаючи до того, що можна назвати красою. Але все одно красунею її назвати було важко. Швидше, приємною і якоюсь навіть зворушливою. Вона відразу чимось схиляла до себе. Хоча варто було ясним блакитним очам зупинитися на мені, як я миттю відчула, наскільки поспішила з висновками щодо її характеру. Погляд – важкий, сповнений прихованої сили – давав зрозуміти, наскільки сильна та могутня істота прихована під цією милою оболонкою.