Читати книгу - "Посуха"

Фок знав, що за звичкою тримається від людей оддалік, заводячи не так друзів, як знайомих. Але це й на краще, якщо одного дня хтось із них, роздутий і розтерзаний, випливе на поверхню річки зовсім поряд з його рідною домівкою. Це правда, щодня дорога на роботу — чиста мука, і більшість часу доводиться проводити під флуоресцентним офісним світлом, зате його життя не висить на ниточці, залежне від примх погоди. Принаймні безхмарне небо не здатне довести його до такого страху й відчаю, що єдиним виходом здається рушниця.

Можливо, коли Люк Гедлер повернувся додому, на нього й чекало світло, але через оці двері в його домівку просочилася біда нещасного, безнадійного містечка. І була вона така страшна, велика й чорна, що змогла назавжди загасити світло.

* * *

У кепському гуморі Фок підійшов до Джері, який стояв під однією з клунь, спираючись на мітлу. Коли вони з Барб з’явилися, він здивувався й кинув на дружину нервовий погляд.

— Не знав, що ти вже приїхав, — сказав він, коли Фок вручив йому горнятко.

— Він допомагав мені в хаті, — мовила Барб.

— Ясно. Дякую, — невпевнено зронив Джері.

— Але там ще повно роботи, тож закінчуй уже тут байдики бити, — легенько всміхнулася до чоловіка Барб. — Ти, схоже, досяг ще меншого прогресу, аніж я.

— Знаю. Вибач. Перебувати тут важче, ніж я гадав, — озвався Джері й обернувся до Фока. — Я думав, прийшов час нам прийняти те, що сталося. Подивитися біді в очі… — Джері глянув на будинок. — Слухай, ти нічого звідти не хочеш узяти собі? Якісь світлини абощо? Ми будемо раді.

Фок не міг уявити, що візьме в своє життя бодай один сувенір з того жахливого будинку. Він похитав головою.

— Ні, дякую, Джері.

Він зробив такий великий ковток кави, що мало не вдавився. Йому відчайдушно кортіло забратися з цього місця. Швидше б уже Барб пішла, щоб він міг побалакати з Джері.

Але натомість вони всі троє мовчки пили каву, задивившись на обрій. Удалині, на схилі пагорба, Фок розрізнив ферму Мела Дікона, приземкувату й потворну. Йому пригадалися слова бармена про те, що ферма відійде племіннику.

— Що ви зробите з маєтком? — запитав Фок. Джері й Барб перезирнулися.

— Ми ще не вирішили, — відгукнувся Джері. — Либонь, доведеться продати. Якщо вдасться. Гроші вкласти у трастовий фонд для Шарлотти. Можливо, хату доведеться розвалити, продавати тільки землю.

Барб стиха тьхукнула, й Джері глянув на неї.

— Так, люба, я знаю, — у його голос прокралася нотка безнадії. — Але я уявити не можу, щоб хтось із місцевих захотів тут жити після всього, що тут сталося, а ти? А чужаки щось не шикуються в чергу, щоб переїхати сюди.

— А Дікон або Дау не говорили про те, щоб об’єднати ділянки? — запитав Фок. — Продати їх азійським інвесторам як одну?

У Барб на обличчі зринуло обурення.

— Та ми б цим двом п’ятидоларову купюру за десять баксів не продали, не те що об’єднуватися з ними. Правда, Джері?

Чоловік похитав головою, але Фок підозрював, що він реалістичніше дивиться на ківарський ринок нерухомості.

— За тридцять років з того боку паркана ми бачили самі неприємності, — провадила Барб трішки голосніше. — І тепер ми точно йому не допомагатимемо. Уявляєш, раніше Мел ночами підкрадався й пересував межі. Неначе ми такі тупі, що не помітимо. Цупив усе, що погано лежить. Я знаю, що це він отоді, багато років тому, переїхав Люкового собаку, нехай він усе й заперечував. Ти пам’ятаєш?

Фок кивнув. Люк обожнював того собаку. Йому було п’ятнадцять, і він відкрито плакав, сидячи при дорозі й обіймаючи пса.

— А ще у нього замолоду цілі дні товклися всі місцеві парубки, правда, Джері? Пиячили й гасали по дорозі на своїх пікапах. Врубали музику, добре знаючи, що нам вставати на світанку й працювати, аби ферма не загнулася.

— Давно це було, люба, — сказав Джері, й Барб накинулася на нього:

— Ти його захищаєш?

— Ні. На бога, ні. Але ж це факт. Він уже давненько такого собі не може дозволити, еге ж? Сама знаєш.

Фок пригадав свою дивну зустріч з Діконом у пабі.

— У нього, схоже, деменція.

— Це так тепер називається? — пирхнула Барб. — А як на мене, клятого пияка наздогнало його жалюгідне життя й усе скоєне ним лихо.

Ковтнувши кави, Барб глянула на Діконові землі. А коли знову заговорила, Фок відчув у її тоні жаль.

— Найбільше мені було шкода Еллі. Ми бодай могли просто не пускати його до себе, а бідолашній дівчинці доводилося з ним жити. Думаю, по-своєму він її любив, але він наче постійно тримав оборону. Пам’ятаєш наше верхнє поле, Джері?

— Ми не змогли довести, що це він.

— Ні, але це був він. А хто ще? — Барб обернулася до Фока. — Вам, дітям, було років по одинадцять, якраз незадовго перед тим втекла мама Еллі — і я її не звинувачую. Дівчинка була геть занедбана, правда, Джері? Така худенька, недоїдала. А в очах такий погляд… Наче прийшов кінець світу. Отож я зрештою пішла до Мела сказати, що їй недобре і треба щось робити, бо вона від усіх тих переживань занедужає.

— І що він відповів?

— Ну, він мене виставив, ще я не встигла й договорити, як ти розумієш. А за тиждень наше верхнє поле всохло. Саме по собі. Ми провели аналізи — і з’ясувалося, що там не та кислотність ґрунту.

— Ага, — зітхнув Джері. — Таке буває, але…

— Таке буває, якщо сусіда висипле туди лантух хімікатів, — сказала Барб. — Того року це коштувало нам тисячі. Ми ледве втрималися на плаву. А поле так ніколи до кінця й не відновилося.

Фок пам’ятав і те поле, і напружені розмови того року за обіднім столом у Гедлерів.

— Як йому завжди вдається вийти сухим з води? — запитав він.

— Не було доказів, що це він, — повторив Джері. — Але…

Барб хотіла знову його урвати, й він підняв руку.

— Але ж ти знаєш, як воно тут, друже. Щоб люди повстали, треба їх добряче збурити. І тоді так було, і зараз так. Ми потрібні одне одному, щоб вижити. Мел Дікон багато з ким вів справи, і багато хто вів справи з ним. Йому всі були зобов’язані: