Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Елодін довго, задумливо дивився на мене.

— І чому ж це, ре’ларе Квоуте?

Я відчув, як від байдужливої веселості в його голосі мене кинуло в піт.

— Її запроторять до Гавані, — відповів я. — Вже кому-кому, а вам… — і поступово замовк: у горлі пересохло.

Елодін уважно поглянув на мене. Його лице було майже повністю в тіні, та я відчув, як він нахмурився.

— Вже кому-кому, а мені що, ре’ларе Квоуте? Ви вважаєте, що знаєте моє ставлення до Гавані?

Я відчув, як усі мої елегантні, наполовину підготовлені аргу­менти розсипаються довкола моїх ніг. І раптом неначе повернувся на вулиці Тарбієна. Мій шлунок став жорстким вузлом голоду, а груди переповнилися відчайдушною безнадією, поки я хапався за рукави моряків і купців, випрошуючи грошів, півгрошів, шимів. Випрошуючи хоч чогось, аби мати змогу поїсти.

— Будь ласка, — звернувся я до Елодіна. — Будь ласка, майстре Елодін, якщо за нею гнатимуться, вона сховається і я не зможу її відшукати. У неї трохи не всі вдома, але тут вона щаслива. І я можу про неї дбати. Не дуже, але трішки. Якщо її спіймають, буде навіть гірше. Гавань її вб’є. Прошу, майстре Елодін. Я зроблю все, що ви захочете. Просто нікому не кажіть.

— Тихо, — відповів він. — Вона йде.

Елодін простягнув руку, щоб узяти мене за плече, і на його обличчя впало місячне сяйво. Його лице виявилось аж ніяк не лютим і не суворим. Воно не виражало нічого, крім спантеличення та стурбованості.

— Пане й пані, ти аж трусишся! Передихни й поверни собі сценічне обличчя. Якщо вона побачить тебе в такому вигляді, ти її злякаєш.

Я глибоко вдихнув і щиро постарався розслабитися. З облич­чя Елодіна зникла стурбованість, і він відступив, відпустивши моє плече.

Повернувшись, я відразу побачив, як Арі мчить дахом до нас із повними руками. Вона зупинилася трохи на віддалі, придивившись до нас обох, а тоді пройшла решту шляху, ступаючи обережно, як танцівниця, аж доки не повернулася туди, де стояла спочатку. Відтак легко сіла на дах, умостившись на схрещених ніжках. Ми з Елодіном теж сіли, хоч і близько не так граційно.

Арі розгорнула тканину, обережно розклала її між нами, а тоді виставила посередині велику гладеньку дерев’яну тарілку. Витягнула цинас і понюхала, визирнувши з-за його вершечка.

— Що там усередині? — запитала вона Елодіна.

— Сонячне світло, — відказав він, невимушено, наче очікував цього запитання. — До того ж те, що сяє на початку ранку.

Вони знали одне одного. Ну звісно! Ось чому вона не втекла відразу. Я відчув, як жорстке напруження між моїми лопатками трохи ослабло.

Арі знову понюхала фрукт і на мить замислилася.

— Він прекрасний, — оголосила вона. — Але те, що приніс Квоут, іще прекрасніше.

— Логічно, — визнав Елодін. — Гадаю, Квоут — краща людина, ніж я.

— Це саме собою, — манірно відказала Арі.

Арі подала вечерю, розділивши на всіх нас хліб і рибу. Також витягнула приземкуватий глиняний глечик із засоленими оливками. Мені радісно було побачити, що вона здатна забезпечувати себе, коли мене немає поряд.

Арі налила пива у знайому мені порцелянову чашку. Ело­дінові дістався маленький слоїчок із тих, що в них зберігають варення. Вона наповнила його слоїк першого разу, але не другого. Я замислився, в чім річ: до нього просто важко було дотягнутися чи це такий витончений натяк на невдоволення.

Ми їли мовчки. Арі — вишукано, відкушуючи зовсім потроху, тримаючи спину прямо. Елодін — сторожко, раз у раз кидаючи погляд на мене, ніби не знаючи достеменно, як поводитись. Із цього я здогадався, що він іще ніколи не розділяв трапези з Арі.

Коли ми покінчили з усім іншим, Арі дістала маленький яскравий ножик і розділила цинас на три частини. Щойно вона розітнула шкірку, я відчув у повітрі його запах, солодкий і різкий. Рот наповнився слиною. Цинаси привозили здалеку, і для таких, як я, вони були просто занадто дорогі.

Арі простягнула мій шматочок, і я обережно прийняв його.

— Красно дякую, Арі.

— Будь ласочка, Квоуте.

Елодін поглядав то на неї, то на мене.

— Арі?

Я чекав, коли він закінчить запитання, але цим, схоже, все й вичерпувалося.

Арі зрозуміла швидше за мене.

— Це моє ім’я, — пояснила вона з гордою усмішкою.

— Справді? — з цікавістю перепитав Елодін.

Арі кивнула.

— Його мені дав Квоут, — усміхнулася мені на весь рот. — Хіба воно не чудове?

Елодін кивнув.

— Прекрасне ім’я, — ґречно сказав він. — І тобі личить.

— Так, — погодилася вона. — Це все одно що носити в серці квітку, — серйозно поглянула на Елодіна. — Якщо вас почне занадто обтяжувати ім’я, хай Квоут дасть вам нове.

Елодін іще раз кивнув і надкусив свій цинас. Жуючи, повернувся в мій бік. У світлі місяця я розгледів його очі. Вони були холодні, замислені й належали однозначно, цілковито психічно здоровій людині.

***

Коли ми доїли вечерю, я проспівав кілька пісень, а тоді ми розпрощалися. Ми з Елодіном пішли разом. Я знав не менш як пів дюжини способів злізти з даху Основи, але дозволив обирати шлях йому.

Ми проминули круглу кам’яну обсерваторію, що стирчала з даху, відтак перейшли до довгої череди більш-менш пласких листів свинцю.

— Як давно ти до неї ходиш? — запитав Елодін.

Я замислився.

— Пів року? Залежить від того, з якого часу вести відлік. Перш ніж я хоч трохи побачив її, довелося грати кілька витків, і ще більше — перш ніж вона довірилася мені достатньо для розмови.

— Тобі пощастило більше, ніж мені, — зауважив він. — Минув уже не один рік. Сьогодні вона вперше підійшла до мене ближче, ніж на десять кроків. Навіть якщо день гарний, ми перекидаємося заледве десятком слів.

Ми злізли із широкого низенького димаря й опинилися на невисокому скаті з товстих колод, запечатаних кількома шарами дьогтю. Поки ми йшли, я тривожився дедалі більше. Чому Елодін намагався з нею зблизитися?

Згадався той випадок, коли я пішов з Елодіном до Гавані, щоб відвідати його ґілера, Алдера Віна. Уявив там Арі. Крихітну Арі, прив’язану до ліжка товстими шкіряними ременями, щоб не шкодила собі й не металася під час годування.

Я зупинився. Елодін ступив іще кілька кроків, а тоді повернувся до мене.

— Вона мій друг, — поволі проказав я.

Він кивнув.

— Це очевидно.

— І в мене замало друзів, щоб я міг дозволити собі втратити одного, — додав я. — Тим паче її. Пообіцяйте мені, що нікому не розкажете про неї й не здасте її до Гавані. Це місце їй не підходить, — ковтнув, намагаючись позбутися сухості в горлі. — Пообіцяйте мені.

Елодін схилив голову набік.

— Я чую погрозу… — сказав він із веселістю в голосі. — Хоча ти й не висловлюєш її вголос. Я маю пообіцяти тобі, інакше… — один кутик його рота вигнувся в легкій іронічній усмішці.

Коли він усміхнувся, я відчув спалах гніву, змішаного з тривогою та страхом. Опісля в роті з’явився несподіваний гострий присмак слив і мускатного горіха, і я чітко усвідомив, що до мого стегна під штаньми прикріплений ніж. Відчув, як рука поволі прослизає в кишеню.

А тоді побачив край даху за