Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

Чим місто відрізняється від села?

Правильно, тим, що його здалеку видно.

Хутір, село чи навіть село — будинки одноповерхові. Навіть найбільший, панський чи старости, від інших і то скоріше монументальністю відрізняються. Більші будуть, не п'ятистінки, а кімнат на три, чотири… та й ганок різьблений неодмінно. А дах у ту ж висоту, що й інші хати. Частокіл дерев'яний, знову-таки, максимум на зріст... тільки щоб звірі не перестрибнути. За деревами і не розгледіти. Поки у ворота не впрешся.

Інша річ місто.

По-перше, — передпілля... До кілометра, а то й більше, довкола гола рівнина, жодного деревця. Щоб ворог непомітно не підкрався. А заразом — випас і поля. Адже мешканців чимось годувати треба. З довколишніх сіл не навозишся.

Друге — стіни.

Кам'яне кільце, не нижче, ніж у п'ять метрів, із вибіленого сонцем каменю, саме в очі впадає. Здалеку.

Третє — ратуша. Цю будівлю, що гордо височіє над стінами ще на добрих три метри, теж складно переглянути. Не кажучи вже про полотнище прапора, що тріпотить на вітрі.

А ще – черепиця… У природі переважають синій, зелений, жовтий, білий та сірий кольори. Їх довкола багато, і погляд не чіпляється. І зовсім інша річ бордові дахи міських будівель. Самі будинки за стінами не видно, а ось дахи, особливо триповерхових будов, здалеку зливаються в ціле озеро насиченого червоно-коричневого кольору. І щоб його не побачити, це треба зовсім сліпим бути.

Ні я, ні Сашка на зір не скаржилися, тож Лікург побачили здалеку.

Ну і, звичайно, люди.

Як тільки наша дорога виринула з лісу і влилася в широкий тракт, наша самотність закінчилася.

Позаду розмірено торохтів віз, навантажений сіном. Попереду — метрів за двадцять, невдоволено поскрипував критий візок. Або карета… Відверто кажучи, я в них зовсім не розуміюся. Втім, як і у марках автомобілів. Що й не дивно… Покоління землян, котре виросло після навали Хантерів, з усіх видів транспорту знає лише ноги та флаєри інопланетян. Та й для чого він людям? Дістатися від бараку до найближчого пункту крові, а від нього до громадського харчування?

Тужливі думки раптом накотили так болісно, ​​що я мимоволі скривився, ніби від зуба, що раптово розболівся.

Відставити нудьгу. Хто-хто, а я зробив усе, щоб нові покоління людей змогли жити гідно. Та й тут взагалі не на прогулянці, а виконую завдання тих, хто пообіцяв у найкоротші терміни очистити і оживити Землю.

— День добрий, добродію... — стражник біля воріт ступив у наш бік, чіпким поглядом окидаючи і коней, і спорядження.

— І тобі не хворіти, служивий, — киваю милостиво. Дворянин, таки, а не простолюдин якийсь. А щоби без сумніву, руку з перстнем тримаю так, щоб «перепустка» відразу в очі впадала. Одночасно зчитую скупу інформацію, надану Системою. Судячи з відсутності імені, персонаж другорядний і мені не цікавий. Ну і добре.

— Чи дозволено дізнатися, за якою потребою в місто і як надовго?

— Потреба є… і не одна, — відповідаю з лінню, при цьому неквапливо намацую за поясом (насправді дістаю з інвентарю) срібну монету. — Наскільки? Гм... Справи покажуть. Може, дня на три. Може, довше затримаюся. А що? Є заперечення?

Монета блиснула в повітрі і по пологій дузі вирушила у бік стражника. Той був напоготові — відпрацьованим рухом виловив її з повітря і відправив за виріз кіраси.

— Ні, мілорде... — стражник зобразив легкий уклін. — З вас по одному золотому за в'їзд. І, якщо хочете затриматися, переконливе прохання, зброю без необхідності не оголювати. У нас місто мирне, спокійне.

— Добре…

Названа сума перекочувала до рук другого стражника, мабуть, за сумісництвом, митаря.

— Бургомістра де знайти?

— У ратуші, звісно... — знизав плечима стражник. — Тільки сьогодні вже пізно… — воїн виразно глянув на захід, де помаранчеве світило повільно скочувалося за вершини дерев. — Вам краще одразу в готель їхати. Повечеряєте, відпочинете, а завтра ближче до обіду і підходьте. Пан Браун раніше рідко з'являється.

— Спасибі за пораду. А як знайти готель?

— Фенько! — рикнув замість відповіді стражник кудись собі за спину. Дочекався, коли з воріт вискочив щуплий хлопець і вказав на нього. — Він покаже.

Потім знову до хлопця.

— Проведи пана лицаря в «Місяць і яєчню»

Фенько кивнув і схопив мого коня за вуздечку, всім виглядом демонструючи готовність послужити.

— Ще одне... — я поманив стражника трохи ближче. – Там, майже одразу за поворотом на Комишанку, труп лежить. На вигляд не бідняк. При ньому була ось ця сумка з грошима та медальйон.

— Хорс… — посуворів обличчям стражник, дивлячись на медальйон, але сумку не прийняв. — Митар... То ж я дивлюся, запропастився кудись. Вже другий день, як мав повернутися. Дякую, мілорде, що сповістили. Пошлю за тілом. А гроші ви цеє... самі до скарбниці передайте. Не приведи Творець, нестача яка… пан Парцель потім всю душу вимотає — чи не привласнив часом. А лицареві дорікнути не наважиться.

— Як скажеш… Скарбник, так скарбник, — потиснув я плечима. Все одно мені треба було до нього навідатися. Потім кивнув хлопцеві. — Веди, Сусанін… Тільки дивись, щоб цей готель був найкращим у місті. А то винагороди не отримаєш.