Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Покинути Сторожки того ж дня нам не вдалося. Абігор зачистив цвинтар, відновив захист, проте повністю оновлювати заклинання довелося вже нам обом. Я приєдналася до нього по обіді. Працювали ми з внутрішньої сторони огорожі, тому під кінець, коли виходили з цвинтаря, Гор звернув мою увагу на ворота.

- Подивися на в'язь заклинань, бачиш це переплетення? - спитав наставник, вказуючи на особливо складний вузол візерунка заклинання. – Це завдяки йому при замкнутому захисті покійники лежать у своїх могилах. І за рахунок того, що ця печатка упокою вже є на воротах, її не треба дублювати на опорних стовпах.

- Зручно, - скупо прокоментувала я, запам’ятовуючи в'язь заклинання.

Гор окинув мене незрозумілим поглядом, але нічого не сказав. Ми взагалі сьогодні мало спілкувалися, якщо не брати до уваги ранкову розмову. Хлопець намагався вивести мене на емоції, зрідка жартуючи чи вказуючи на цікаві обереги та заклинання, які використовуються місцевими жителями. Я ж на жарти відповідала тусклою посмішкою, а на тутешні пам'ятки лише відсторонено кивала, чим вводила Абігора в ще глибший задумливий стан.

Я виспалася, але моя апатія нікуди не поділася. Зрозуміло було, що те, що діялося зі мною, було наслідком зіткнення з душею мага. Але як вийти з такого стану я не знала. Судячи із занепокоєного вигляду Карро, він теж не уявляв, як вивести демона з депресивного стану. І це мене тільки злегка зачепило, а що було б, якби я увібрала всю енергію душі – страшно подумати!

Нам довелося затриматись трохи і наступного дня – перевіряли цілісність захисного контуру. Потім повторно завітали до хатини знахаря – переконатися, що лич не залишив нічого небезпечного після себе, за винятком бібліотеки та артефактів, про які подбають майстри Ніваріума: Абігор, як пізніше з'ясувалося, відправив їм звістку. Заодно попередили Міхая про майбутній наплив магів, щоб той не «світився».

- Стільки книг, сувоїв, артефактів... Як він це все сюди перетягнув? – задумливо запитав Гор.

- У нього був точковий портал, он артефакт валяється, - несподівано надійшла відповідь від привида.

Карро підняв вказану річ і покрутив у руках.

- Недешева іграшка ... - протягнув наставник, розглядаючи старовинний медальйон, прикрашений дорогоцінним і напівдорогоцінним камінням-накопичувачами.

– А як звали вашого… кхм, як звали лича за життя? - затнувшись, спитав він.

- Терен Гард, - ніби через силу відповів Міхай.

- Не чув про такого.

- Говорив же, слабенький цілитель, з чого б йому на слуху бути?

- Та з того, що загалом вартість його майна в золотих злитках обчислюватиметься. Один такий артефакт на сотню златих тягне… Ну, гаразд, все одно з цим академія і сискарі розбиратимуться, а нам далі слідувати час, - з цими словами він нахилився покласти медальйон на місце.

Після огляду всіх кімнат, а Гор навіть у льох спустився – просканувати ходи, ми попрощалися з Міхаєм. Потім заскочивши в будинок старости і забравши свої речі, попрощалися вже з його родиною. І якщо Далія мало не плачучи проводжала Абігора, то Афелій з Лелікою зітхнули з полегшенням. Здається, незважаючи на всі старання наставника, вони здогадалися про другу мою сутність.

***

І знову дорога, і знову густий ліс, і знову ночівлі просто неба… Як тільки ми з наставником покинули Сторожки і заглибилися в ліс у західному напрямку, до нас приєднався Біс, і я привітавши свого вірного друга, пересіла вже на його спину.

Увесь час, що ми були в селі, Абігор невпинно стежив за мною, відгороджував собою людей, намагався завжди бути поруч. І лише тепер, коли через відсутність іншої справи, я стала міркувати і аналізувати його поведінку, зрозуміла – він не про мене переживав. Мабуть, його насторожили мої слова про поглинання енергії і зв'язавши це з моїм пригніченим станом, чекав, що в мене дах злетить і я чкурну усіх вбивати? Іншого пояснення я не знаходила, а питати прямо не хотіла – не хотіла почути підтвердження своїх домислів.

Так занурені кожен у свої думки ми зупинилися на чергову ночівлю. Здавалося, що ми повернулися до першого дня практики, але тепер вже я не мала жодного бажання зав'язувати розмову або ще якось скоротати час.

Перемовляючись виключно у справі, облаштували табір. Захисний контур було зведено, каша з м'ясом зварена і відставлена ​​остигати, над багаттям у малому казанку заварювався трав'яний відвар із додаванням лісових ягід.

Я сиділа уткнувшись у власні записи, впорядковуючи їх і готуючи для майбутнього звіту. Абігор переглядав маршрутний лист та звіряв карти. Сьогодні, як і минулі дні, готував саме він, і треба додати, виходило в нього чудово.

Першого дня, коли ми покинули Сторожки, хлопець намагався перекинути на мене цю турботу, хоча раніше запевняв, що на гарматний постріл мене до приготування не допустить. Можливо, подумав, що я в улюбленій манері додам якесь зілля і хоч так розворушюсь. Нічого подібного я робити не збиралася, проте наставник все одно був незадоволений звареним супом, сказав, що навіть без усякої отрути його їсти неможливо. На що я знизала плечима і віддала його порцію Смерчу - він всеїдний.

З кожним днем ​​Карро ставав дедалі похмурішим, а погляди, які він кидав на мене – важчі. І мабуть сьогодні таки його нерви здали: відкинувши карти і покликавши мене за собою хлопець вийшов за захисний контур.