Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Ми вийшли на невелику галявину, вкриту польовими квітами, багато з яких зараз уже позакривали свої суцвіття, але все одно, аромат стояв неймовірний, крім того, виразно чулися запашні трави. Гарне місце нічого не скажеш, але навіщо ми сюди прийшли? Зацікавлено подивилася на Абігора, який, як виявилося, не зводив з мене погляду.

- Не буду брехати, кажучи, що знаю, що ти відчуваєш, - почав він, - я навіть близько не уявляю, що відчувають демони покуштувавши людську душу і яка ломка після цього. Але є дещо, про що ти точно забула, - з цими словами він відійшов від мене до центру галявини і розвівши руки вбік, почав співати якусь пісню-заклик.

Минуло кілька хвилин, але нічого не змінювалося. Однак коли Абігор закінчив співати і підійшов до мене, я помітила миготіння якихось тіней чи навпаки, враховуючи те, що вони світилися – різнокольорових світлячків, але розміри вони мали трохи менше за кішку, а тіла їх були напівпрозорими. Ці невідомі мені створіння зліталися до нас від дерев, вилітали з квітів, здається, якісь навіть спускалися з неба.

- Це шукшу, - сказав Гор. - Духи лісу, польових квітів, річкові, повітряні. Завдяки їм світ такий, яким ми його бачимо, а самі вони з'явилися тут внаслідок дій твоїх предків. Перший магічно обдарований альфа дайрів привів у цей світ багато народів, а також всіляких істот... правда, не всі вони були білими і пухнастими. Але важливим є інше, саме дайри першими серед інших демонів перебороли свій голод і пішли по суті проти своєї природи, щоб дати шанс на життя іншим істотам. Ця сила волі є й у тобі, - щиро сказав він, але відразу збив весь пафос, додавши, - Я впевнений, що ти впораєшся зі своєю депресією, але краще тобі поквапитися з цим, нам скоро в місто в'їжджати, а там контингент ще гірше, ніж у Сторожках.

Я уважно слухала хлопця, переводячи погляд із одного духу, на іншого. Так, я знала про подвиги нашого першого альфи-мага, але ніколи не надавала цьому значення. Не уявляю, як ламало перших демонів, що зреклися звичного харчування, мені перепала всього крапля, а я досі прийти до тями не можу. Але це не справа, Гор має рацію, та я й сама розумію, що сильно затягувати з цим не можна. Настав час брати себе в руки, і для початку викинемо з голови всі зайві думки.

- Я тебе почула, дякую, - подякувала Карро, підводячи на нього погляд. Ого, а я не помітила, як близько ми стоїмо, на відстані однієї долоні. Абігор уважно вдивлявся в моє обличчя, я ж завмерла дивлячись йому в очі. За мить він почав схилятися до мене, але практично відразу перервав рух відвернувшись у бік нашого табору.

- Нам краще повернутися назад, поки відвар весь не википів, - похмуро сказав він нейтральним тоном, після чого, слідуючи своїй пораді пішов з галявини.

І що це було? Спроба перемикнути мої думки із самокопання на його особистість? Якщо це так, то йому вдалося, тепер я думала, що могло бути, якби він не зупинився. Поцілував би? Хм, а чому передумав? Чи не хоче ускладнювати наші і без того незрозумілі стосунки романтикою? Що ж, зважаючи на те, що після практики ми більше не побачимося – правильне рішення. Коли я була з Яном, цей момент якось не враховувався, а точніше напрошувався єдиний вихід – перевірка почуттів на відстані, але вони й поблизу не витримали тестування. А тепер ще цікавіше питання – чи засмучена я, що він не наважився мене поцілувати?

- Ти знову заганяєшся, чудовисько, - зауважив герой моїх думок.

- Так, тільки тепер з іншого приводу, - відповіла я, на що хлопець тільки хмикнув. – Коли ти перестанеш мене так називати?

- Коли ти перестанеш мене нервувати.

- Тобто до кінця практики?

- Ха-х, мабуть, - усміхнувшись Гор обернувся до мене, - а ти я бачу вже приходиш до тями, мені варто чекати нову порцію зілля?

- Ну ти ж хотів, щоб повернулася колишня я… - відповіла лукаво дивлячись на хлопця.

- Гаразд, тільки без шкоди для здоров’я, - добродушно дозволив Карро.

Але варто було нам повернутися на нашу стоянку, як добродушність і гарний настрій миттю злетіли з хлопця.

- Смерч, животина ти всеядна! – заволав Абігор і кинувся відганяти свого к'яарда від котелка з нашою кашею. - Ні, ну ти подивися - все зжер! Я ж тобі перед цим трьох зайців згодував, куди воно тобі лізе?

Посміхаючись з того, як наставник розпікає свого ненажеру, я зняла з вогню відвар, який на щастя не википів. Поки Гор, так само бурчачи на Смерча, ходив вимивати свій казанок, наготувала бутерброди – це і була вся наша вечеря. Відвар хлопець пив з деяким побоюванням, на що я тільки хмикнула, а потім ми розмовляючи на відсторонені теми готувалися до сну.

Наступного дня зарядив дощ, який то посилювався, то лише трохи накрапував. І якщо під час зливи ми накривалися магічними пологами, рятуючись від потоків води, то мряку доводилося терпіти. Як я встигла дізнатися в Абігора, нашою метою було невелике містечко Морлід і, за іронією долі, нам треба буде розправитися з полтергейстом. Мені не терпілося якнайшвидше дістатися туди, навіть незважаючи на застереження наставника про те, що там проживають не найблагонадійніші індивіди. Бажання опинитись у теплій кімнаті, прийняти гарячу ванну та виспатися на м'якому ліжку підмовляло заплющити очі на будь-які можливі недоліки.

Однак коли ми опинилися біля двоповерхової старої будівлі, я задумалася про пріоритети. Вивіска з назвою заїжджого двору вигоріла настільки, що навіть приблизно не можна було розібрати, що там написано. Майнула думка, що це не є добре. Але вибору у нас не було – на постій у житловому будинку нас би ніхто не прийняв, та й у мене не було довіри до тутешніх мешканців, встигла надивитись на деяких зустрінутих.