Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Евран зник, залишивши Ганну наодинці зі своїм чоловіком, який закривши книгу, міцно притиснув її до себе, немов це було все його життя.

– Знаєш, де живе ідеальна жінка? – Запитав її Цар.

– Де?

– В книзі! – Посміхнувся він, а вона зробила вигляд, що не зрозуміла. – А знаєш, я думав, що вічний, але і я зламався. – Продовжував говорити він, роздумуючи про свою долю. – І рветься з минулого тонка нитка, яка так довго намагалася не рватися.

– Я страждаю без тебе. – Відповіла йому дівчина.

– Я ще нікуди не пішов. – З посмішкою сказав він.

– Так йди, ти заважаєш мені страждати. – З посмішкою відповіла Ганна і поцілувала його немов на прощання.

Вона вказала йому в бік воріт, де його чекав Лангре, а сама обернулася і пішла до ванної кімнати. А він вирішив вийти до своїх гостей, які так довго бажали з ним поговорити.

Обіднє сонце пробивалося крізь крони дерев. Тіні падали на землю, даючи освіжаючий спокій комахам і рослинам від спеки. Автомобіль стояв біля воріт маєтку. До нього підійшов чоловік і постукав по даху, чим показав, щоб вони виходили на вулицю. Стефан і Лангре вийшли.

Цар, махнув рукою, показуючи, щоб вони йшли за ним до будинку. На кухні вже працювала кавоварка. Гості сіли в очікуванні, і він сам налив їм каву, не зронивши ще не слова. Лангре був стриманий, і налаштований на ділову розмову:

– Хто ти?

– Я Глава Братства. – Спокійно відповів Цар, сідаючи навпроти них – І так само його засновник.

Стажер трохи зніяковів, і відразу кинув погляд на свого напарника, який був не менш приголомшений.

– Ти побудував Пітер? – Через хвилину запитав Лангре.

– Так. – Відповів Цар і відпив каву. – В це важко повірити. Я будував Асгард, Пітер це вже по – вашому.

Наступна пауза тривала ще довше. Цар спокійно дивився на своїх гостей. Стефан кілька разів відпив зі своєї чашки, а Лангре просто дивився на Царя.

– Ісаакіївский собор? – Знову запитав Лангре вже з деяким побоюванням.

– Так. – Прозвучала відповідь Царя. – При мені це був храм Сонця.

– Георгій Побідоносець?

– Так. Це теж я. Ось, тільки раніше мене звали Ханой Злітаючий Дракон.

– Як це можливо? – Здивування комісара дійшло до піку.

Він вже встав зі свого місця, сам не зрозуміючи, навіщо це зробив. Все вищесказане, насилу могло знайти місце в його голові, і він вже був готовий на все, щоб тільки це безумство припинилося.

Цар пив каву, і вже зрозумів, що короткою правдою не відбудеться і потрібно буде розповісти все детальніше, зараз це було необхідно.

– Я вважаю треба внести більше деталей в мою історію. – Сказав він і, підвівшись зі свого місця, дотягнувся до заварника і налив собі ще пів чашки чорної рідини. – В свій час, я був звичайним будівельником, який мріяв стати архітектором. Моїм життям було воздвиження споруд і проведення будівельних робіт. В мене це добре виходило, і я любив свою справу. Завдяки цьому, я став творцем колоніального стилю, який ви – люди, так високо оцінили.

До цього дня, я бачу будинки, спроектовані по моїх нарисах або з використанням тих деталей, що я вирішив принести в архітектуру.

Потім почалася війна, і я став воїном. Таке трапляється і в ваш час, коли молодим людям доводиться призупинити своє мирне життя, свої плани і своє навчання, щоб віддати борг батьківщині і поборотися, якщо вже не за свободу своїх людей, то хоч би за власне життя. В моєму ж випадку, я зрозумів, що і це заняття дається мені дуже добре, в результаті я став воїном і переможцем у багатьох битвах.

Під час великої війни, доля розпорядилася так, що я став вбивцею могутнього Царя Рептилій – Левіафана, який за кілька митей до своєї кончини, відправив на той світ нашого правителя. В той момент я став Ханоєм Побідоносцем.

Його розповідь немов ожила і втягнула Лангре і Стефана, в події тих далеких часів. Ось вони вже стоять, одягнувшись у обладунки посеред кам'янистого поля, усипаного тілами, і спостерігають за тим, як величезний ящер, в кілька людських ростов, розкидає по боках дрібних людей, позбавляючи їх життя. Вони спостерігають, як молодий воїн повергнув цього змія, і під тріумфування людей вознісся на трон Царя Світу, прийнявши цю роль з вдячністю. Від голосу Царя, реальність мінялася навколо них, і вони занурювалися в розповідь все глибше і глибше.

– Одного разу я покинув Підземний Світ. Я став чоловіком чудової Ануш і батьком дивовижної дочки Молитви. Разом ми заснували Братство і побудували Монастир. Моя дружина і дочка, стали для мене новим світом, який я не знав до цього. В ті часи я був щасливий. Щасливий, як ніколи більше. – Обличчя Царя зробилося сумним, і голос став помітно тихіший. – Потім я овдовів. Те, що дає нам всесвіт, він же має право і забрати. Я втратив їх. В одну мить і назавжди. Можливо, в ту мить я і сам помер, швидше за все так і сталося.

Я блукав по світу, повний відчаю і душевної порожнечі, я йшов так довго, що здавалося, світ був зруйнований і відтворений наново сотню разів. Час для мене перестав існувати, втім, як і життя. Я сів на розвалинах старого корабля, щоб знайти відповідь. Я шукав її всюди, і в результаті залишилося лише одне місце, де я не подивився. Ця моя свідомість. Там вони ще були живі, і я намагався дотягнутися до них. Я знову і знову волав надра свого розуму до неї, і просив повернутися, але відповіддю мені була лише мертва тиша.

В цю тишу я вслуховувався годинами, днями, тижнями. Я слухав її так довго, що війшов у стан "соматі" і провів в ньому дуже багато років. Далі моє Братство, повернуло мене до життя. Пройшло багато часу, але для мене це була мить. Я повернувся туди, звідки прийшов, але повернувся, зовсім іншим. Підземний Світ – це дивовижне місце. Час там йде інакше. Провівши роки на поверхні і повернувшись назад, я дізнався, що пройшло лише кілька днів. Далі я бачив смерть друга, і справедливий суд над ворогом. Ще одну війну і ще одну перемогу.

Ящери мріяли помститися за вбивство Левіафана, а найбільше його син, Сараф, який став Царем цих тварюк. Я знову став воїном, і знову взяв меч, і знову повів людей