Читати книгу - "Один постріл , Ірина Кузьменко "

Я не запитувала Даніеля, куди ми їдемо. Від пережитого шоку, гніву, уколів та рани на животі я ніби провалилася в пекло, принаймні тоді я так вважала, і не думала, що можу піти на ще один божевільний вчинок. Чоловік завіз мене в хостел, і я швидко зібрала речі. Кинула миттєвий погляд на Даніеля, він розмовляв по мобільному телефону. Дістала із шафи пістолет, замотаний у сорочку, і поклала його на низ сумки. Тоді я не думала, навіщо він мені! Але й не знала, як потім знадобиться.

— Я готова, — тихо промовила.

Чоловік виключив телефон, усміхнувся, забрав мою сумку й повідомив, що декілька днів я буду жити в нього. Від цієї новини мене сконфузило, адже я добре пам’ятала про поцілунок. Від згадки мої бліді щоки миттєво стали червоними.

— Можна я зателефоную Авалін? — опустивши очі, тихо запитала.

Даніель підійшов ближче, і я підняла голову. Він дістав мій розбитий мобільний телефон.

— Звичайно!

Я зателефонувала Авалін. Спочатку дівчина кричала, потім плакала в слухавку, а коли я сказала, що деякий час буду жити в Даніеля, вона з полегшенням зітхнула.

По приїзду додому Дана я все не наважувалась поговорити з ним, тому, щоб відволіктися, зателефонувала родині. Не встигла я з ними поговорити й декілька хвилин, як зв’язок був втрачений. Я із сумом зрозуміла, що гроші закінчилися. Перевела погляд на чоловіка, який мовчки готував щось на кухні, зітхнула. У голові вирувало багато думок, а в душі непотрібних емоцій. Дан запросив до столу, і я нарешті нормально поїла за весь цей час. Даніель не промовив ні слова, і цей факт мене ще більше напружив. Я мовчки пішла у ванну кімнату, через біль зняла бинт, так-сяк змила із себе бруд, одягнулася й повернулась у кімнату.

— Тобі потрібно забинтувати рану.

Від його спокійного голосу по тілу пробіглися мурахи.

— Я можу сама, — прошепотіла.

Дан повернув голову й гнівно поглянув. Не хотіла більше нервувати його, тому мовчки прилягла на ліжко. Варто було лише Даніелю доторкнутися до майки та підняти її, як я злякано запротестувала. Чоловік нахмурився.

— Коли ти мене цілувала, то не була такою!

Мої щоки знову палали. Даніель хмикнув й усміхнуся. Я розслабилася та дозволила йому підняти доверху майку. Його руки доторкнулися до живота, і я скривилася від болю.

— Вибач, — ніжно промовив Дан. — Розумію, що буде боляче, але терпи.

По щоках потекли небажані сльози. Ну що, сама винна, тепер терпи.

Руки Даніеля обережно та лагідно промили рану. Я зашарілася, як дівчинка. Весь цей час дивилася на нього й заспокоювала себе. Коли діло дійшло до бинтів, мені пройшлося підіймати спину. Усішка з обличчя чоловіка не сходила, і, коли нарешті процедура була завершена, Дан повільно наблизився до мене. Я, як злякана Бембі, широко відкрила очі й чекала, які його будуть наступні дії. Зоровий контакт не був втрачений навіть тоді, коли він губами доторкнувся до щоки, потім до скроні.

— Відпочивай!

Я закусила нижню губу.

— Поговоримо потім. Не хочу злитися й кричати на тебе, коли ти в такому стані.

Даніель пішов на кухню, і лише зараз я знову почала дихати.
Дідько! Оце так сироти побігли по тілу, варто було йому лише доторкнутися. Закрила очі руками від сорому. Через кілька хвилин повільно піднялась із ліжка та пішла в засклену лоджію. Присіла на диван та обійняла себе руками. Ох, Міро, Міро, що ж ти робиш? І скільки ще ти будеш так ризикувати своїм життям? Скільки божевілля та ненависті витримаєш? Від поганих думок відвів Даніель. Його рука обережно доторкнулася плеча. Я підняла голову й усміхнулася. Він присів поруч, а я продовжувала дивитися на нього. Серце шаленіло від думки, що він знову врятував мене, що він поряд на відстані протягнутої руки. Я сама скоротила цю відстань і прилягла йому на плече. Чоловік взяв мої ноги та поклав на свої. Я всміхнулася й припала до його грудей. Даніель поцілував у скроню й промовив на вухо:

— Коли я тебе побачив у клубі, то сам хотів пристрелити. — Він стиснув моє плече. Я тим часом сиділа тихо та слухала його серцебиття. — Думав, що сам тебе приб’ю... потім... і ця думка ще й досі жевріє в мені.

Даніель засміявся. Я заплющила очі та видихнула. У Дана задзвенів телефон і вивів мене з приємного моменту. Чоловік взяв слухавку й через секунду встав і почав нервово ходити лоджією.

— Гаразд. Я приїду... вже збираюся!

Дан повернувся до мене та знову нахмурився. Від одного його погляду зрозуміла, що знову щось трапилось.

Інстинкт самозахисту? Хто знає? Я не знаю. Це не про мене...

Моє божевілля та почуття помсти дійшло апогею, коли я дізналася від Даніеля, що Карл Дагмар знову втік. Це я у всьому винна! Лише я, і ніхто більше.

Коли Даніель поїхав у відділок, я швиденько зібралась, взяла пістолет та вирушила в клуб. Якщо Карл Дагмар знову втік, то поліція оточила все місто. Я повинна дібратися до нього перша й нарешті зробити цей клятий один постріл. Чому саме знову обрала клуб? Білявка адміністратор сама приведе мене до нього. Вона ж повинна знати, де її бос? Я дуже сильно надіялась на це. І знову повстає питання: де межа від ненависті до божевілля? І чи взагалі є вона?