Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

У кожній великій родині був дядько, який сконав після того, як довгий час провів у інвалідному візку або побував у божевільні. Один привертав увагу своєю химерною ходою, а інший викликав переполох своєю поведінкою.

Від пані на прізвище Швенді, вдови, з якою я запізнався по дорозі до Амазонії, я довідався про історію страждань її чоловіка, яка водночас стала і її власною. Вона була подивована не так його безглуздими витратами, як тим, що коли він сидів у туалеті, то перестав зачиняти за собою двері. Якось вона поїхала разом з ним у санаторій, де за ним добре доглядали. Одного разу за столом після супу, коли він розрізав курятину, то ласкаво поглянув на неї й сказав:

— Я вже давно хотів перерізати тобі горло. Хіба зараз не чудова нагода?

— Ні, Артуре, для цього ніж не достатньо гострий. Дай-но його сюди, я занесу на кухню, аби його там нагострили.

Вона вийшла із зали й повернулася з охоронцями, які того скрутили. Вона хотіла побачити його ще раз. Лікар здивовано запитав: «Навіщо?», але дозволив зазирнути крізь прочинені двері. Там був басейн, у якому вили голі чоловіки й качалися в моху[198], — пекло в зелених тонах. Лікар сказав: «Ваш чоловік став просто худобою. Ви маєте з цим змиритися».

На селі таких хворих залишали під власною опікою; тоді ще неможливо було уявити, щоб хтось міг народитися в клініці або там померти. До Першої світової війни майже будь-який шлях долали кіньми, а не автами, як сьогодні. Ночували у родичів або в заїздах, в яких ще знали вашого батька і дідуся. Мартін розповідав мені, як він верхи їздив до Берліна провідати дядька Лудольфа. Коли батько після столування закурив сигару, син бродив по двору. Він відчинив двері якоїсь прибудови й побачив там пана у фраку. Опівдні це було незвичним, але ще незвичнішим було те, що той пан не стояв, а, ніби сторожовий пес, який охороняє двері, був на чотирьох. Він поглянув угору; його чорна гостра борідка стирчала над сорочкою. За ним вигулькнув прислужник і зачинив двері.

Коли вони вирушили далі, збираючись до вечора бути в місті, Мартін сказав:

— Батьку, я бачив дядька Фрідріха.

Але батько не став розвивати цю тему.

З осені 1916 року, тобто після літньої битви на Соммі, для нашого покоління стала звичною така доволі регулярна черговість: фронт, поранення, лазарет, відпустка, гарнізон, повернення на передову. Все це повторювалося до тієї миті, коли постріл робив із тебе інваліда або ж був смертельним.

У гарнізоні ми весь час натрапляли на тих самих сіромах; одні були старі, інші нерухомі, як Шейх, що страждав на артрит, який деформував його суглоби. Він тримав сигарету між великим і вказівним пальцями, дивно розчепіривши долоню. Хвороба розвивалася повільно; минуло ще п'ятнадцять років, аж поки він уже на посаді судді магістрату в Силезії таки помер.

Шейх був із тих, кого повернули на службу; ще коли він був молодим офіцером, його спіткало нещастя. Цю кличку він сам собі придумав, запозичивши її з однієї зі своїх улюблених книжок — історії шейха Нафзаві[199]. Загалом він мав напрочуд широкі знання про еротичну літературу. Плодами свого читання та своїм практичним досвідом він ділився, як правило, тоді, коли ми були в вестибюлі або стояли біля стіни в їдальні та чекали на Вулко, який постійно запізнювався.

Розлогі знання особливих сфер поєднувалися у Шейха із систематичним складом розуму. Венеричну інфекцію, приміром, він розглядав не так з медичного або морального боку, а скорше як якусь дивовижу. Він розрізняв тут три ступені: «Венера попередила», «Венера вдарила», «Венера сильно вдарила».

Прикладів йому не бракувало. З пожвавленням транспортного руху, який приносять із собою війни, примножуються недуги такого виду. Особливої таємниці ті, кого «Венера вдарила», з цього не робили. Вони пили воду з винних пляшок. Звертаючись до свого ординарця, вони казали: «Коли я замовляю пляшку легкого мозельського, ви ж тоді в курсі справи?» Проте вони не йшли до штабного лікаря, оскільки не хотіли, щоб це було зафіксовано десь на папері; вони надавали перевагу Кракауерові, який мешкав неподалік від вокзалу, як і більшість шкірних лікарів. Дехто не міг облишити пиття; коли Кракауер це помічав, то ставав неприємним: «Кажу вам, якщо зараз ви не станете жити життям новонародженого, то через три дні у вас будуть розпухлі яйця».

Інакше було тоді, коли «Венера сильно вдарила», — про це ніхто не дізнавався. Таке зберігали в секреті. Лише Кібер був тут винятком. Коли ми стояли біля стіни й чекали на Вулко, він починав лаятися: «Коли вже той старий прийде з великою тарілкою супу, у мене похмілля і страшенно хочеться їсти, а ще мій сифіліс!»

Нарешті з'являвся Вулко в надто широкій синій куртці від однострою. Колись давно дядько Германн служив у його ж роті. Він підійшов до крісла й повільно, зі стогоном опустився в нього, вчепившись при цьому руками в бильця. Він також страждав на артрит, але не так сильно, як Шейх зі своїми руками, у нього була вражена нижня частина кістяка. Аж тут пролунав вигук, якого всі чекали: «Гей, ординарцю, принесіть мені велику тарілку густого супу!» Він кричав цю фразу несамовито, ніби жертва кораблетрощі на плоту; окрім артриту та інших хвороб йому допікав діабет. Як виглядає, до симптомів цієї хвороби належить і ненаситний голод; саме так було і з ним. Коли перед ним на столі опинялася тарілка з ріпою, сушеними овочами, товченою квасолею або ще чимось поживним, його очі починали світитися. А якщо ще була й картопля, то посеред тарілки здіймався цілий острів з нею. Потім Вулко діставав пачку дієтичних сухарів та кришив їх у суп. Сумна історія, але для нас, правду сказати, то були постійні веселощі.

Що ж стосується Кібера, то він був хвальком, але не сифілітиком. Дехто охоче похваляється тим, чого не має. Петерсен, блідий юнак, який сидів у