Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Петерсен був моїм шкільним товаришем; я провідав його в лазареті, коли останній раз мав їхати на фронт. Своїй халепі він завдячував надзвичайно гарній жінці, райській пташці, яку одного вечора зустрів у «Тіволі[200]».

Креппен, інтерн, до якого він нарешті звернувся і перед яким висповідався, лаяв його на всі заставки: «Немає нічого гіршого, ніж подорожні принцеси, які з'являються в напівтемряві». Він також сказав: «Вона нічого не пропустила. Порівняно з цим турецька музика — то просто дитяча гра».

Коли я прийшов до Петерсена, він сидів на розкладачці, на нічному столику перед ним стояли різні ліки. Він мав жалюгідний вигляд.

— Вальтере, як справи?

— Мені гаплик, я маю звалити звідси.

— Та ти ще підеш на поправку. І добре, що ти зразу прийшов сюди, а не до Кракауера.

— Я був у Кракауера. А краще не стане в жодному разі. Вони щодня знаходять у мене щось нове.

Тут зайшов лікар, він був дуже люб'язний: «Вам краще протягом дня не сидіти на ліжку». Потім він знову вийшов.

Вальтер підвівся; в кімнаті був тільки один стілець, тож він на нього й сів.

— Вони поводяться тут зі мною, як із прокаженим, власне, таким я і є. Особливо медсестри — вони тричі миють руки, якщо тільки доторкнулися до дверної ручки. Відвідувачів вони також неохоче пускають. Це специфічна установа.

Він мав рацію. У сто разів краще бути пораненим. То був законний квиток: поранення з правом на відпустку додому. І той, і той випадок належали до desastres de la guerra[201], але оцінювалися вони по-різному. Траплялися оази, де все це сприймалося з гумором, якщо головний лікар був циніком. Орландо розповідав про один лазарет під Дує, де всі збавляли час у бурлескних жартах. Особливим святом була реєстрація нових хворих. Новенького виводили до комісії, що складалася з пацієнтів, перевдягнених у лікарів, вони розпитували його, і той мав розповісти, як таке могло статися, вони просили показати їм наслідки. Потім вони хапалися за голову: «Який неймовірний випадок!»

Що ж стосується Вальтера, то тут уже було не до сміху — ні для нього, ні для інших. Він був зі Східної Фризії, а його габітус досить точно відповідав титульному героєві Попертового[202] «Гельмута Гаррінґи». Цей роман відіграв свою роль в історії «Вандерфоґеля» та його виховання, спрямованого на стриманість. Ця книжка вже забута; та у своїй зосередженості на одній темі й чіткому поділі на світле і темне то був справжній шедевр. Гаррінґа, ідеальна германська постать, зазнає краху через академічні звичаї, до яких він, по суті, відчуває огиду. Після нав'язаної йому пиятики він випадково зустрічається з повією; наслідком є повне зараження. Гаррінґа вирішує, за висловом Вальтера, звалити подалі. Те, що не можуть вилікувати лікарі, лікує стихія — він запливає далеко в море аж до повного виснаження сил.

Гаррінґу поважали в житті та в його професії — розумний, здоровий, щасливо заручений. Поперт хотів зобразити типовий випадок, і це йому добре вдалося; прикладом цьому був Вальтер — зокрема і в тому, що стосувалося нищівного почуття сорому. Коли я прощався з ним, він сказав:

— Найгірше те, що я не можу бути з вами — саме тепер, коли ще й американці лізуть нам на шию.

Поперт завдяки своєму фахові мав глибоке розуміння взаємозв'язку сп'яніння, хвороби і злочину, адже він був суддею в Гамбурзі. Він видавав «Передовий загін», часопис, присвячений реформі щоденного життя. У Гельмуті Гаррінзі постає світла фігура, яка повертається під різними іменами, востаннє під іменем арія. Це слово тоді ще не мало такої гостроти; подібні поняття мерехтять, ніби іскри на бікфордовому шнурі, аж поки згаснуть або підпалять феєрверк. Слова самі по собі не є небезпечними, такими вони стають, якщо з них роблять зброю. Тоді вони стають ключовими словами. Поперт помер 1932 року, тобто вчасно, аби не застати того, як слово, яке він впровадив, стало модним. Шана його тоді оминула, адже відповідний реєстр позначав його як «напівєврея». «Такі можуть усе», — казали тоді.

Вальтера я побачив знову вже після війни, це було одного недільного ранку в Ганновері, тоді він сидів на сонечку перед Крепке[203]. Він гукнув мене, коли я проходив повз нього, і я зразу його пізнав, хоча його волосся прорідилося. У нього був незнайомий мені вираз обличчя. Я підсів до нього і почув, що він приїхав у справах із Гамбурґа. Там він працює в експортній фірмі та збирається їхати до Бразилії. Поговоривши про те й про се, я звернувся до нього із запитанням:

— Вальтере, ти виглядаєш блідим. Як у тебе із здоров'ям? З тобою ж, здається, трапилася одна кепська пригода?

Він поглянув на мене:

— Не вдавай, ніби ти нічого не знав. Відтоді не минало й години, щоб я не думав про це.

Після того як його частина спадщини розтанула почасти через інфляцію, а почасти через витрати на різних лікарів, останній оголосив його таким, що цілком одужав — restitutio ad integrum. «Йди й надалі більше не гріши».

Будинок фірми, в якому він працював, погано опалювався. Його письмовий стіл стояв біля вікна з видом на Альстер[204]; з вікна дув протяг. Простуди з'являлися одна за одною — нежить, кашель, грип, ревматичні болі всіх видів. Невдовзі вони перейшли на руки, потім на шию, якось, коли він розсміявся, застрайкував правий бік обличчя. В цьому плані після битви у Фландрії він був вразливим.

— Знаєш, у нас в конторі є такий жартівник. Коли я зайшов, він вигукнув: «Петерсене, оце сюрприз — у вас що, сифіліс?» Усі засміялися, а мені наче хтось ножа в тіло увігнав.

Він замовив ще один коньяк — мене це подивувало, адже раніше він був зовсім