Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Це звучало, не як розмова із самим собою, але й не як повідомлення. Я запитав:

— Ти хочеш займатися в тропічному лісі філософією?

— Це слово має так само мало спільного з філософією, як і артилерійська бригада верхи на конях з військовою справою.

— Та з чим же тоді, заради бога?

— Це просто слова, складні слова.

— Ти маєш мені трохи детальніше розтлумачити.

— Тут усе зовсім просто: лікар, до якого я тоді звернувся, пророкував мені, що «якщо хтось і має перспективи заробити собі параліч, то саме такий як я», той, кому вже добре попсували нерви. І як це можна помітити? Якими є перші ознаки? Проблеми з вимовою. Це стає помітно саме з такими словами. Так само і з конем, коли в нього наближається параліч, то він спершу натикається на складніші перепони. Щось подібне ти маєш уявити собі й зі словами. Я також щовечора просвічую свої зіниці.

— Вальтере, викинь це з голови.

— Тобі добре казати. Я ще тоді сказав, що мені гаплик.

Справжнє жахіття — товариш просовує слова, ніби чутливі вусики в загрозливу темряву. Страшно для того, хто знав його раніше. Очевидно, страх завдав йому більше шкоди, ніж сама хвороба.

— Я думав, що того, хто колись вистояв на Соммі, вже нічого не може збити з пантелику.

— Напевне, це справді так. Але коли ми виходили на передову, було страшно. В Бразилії я піду вглиб країни. Хочу там також пити: жовта лихоманка, малярія, болота — це відмиває.

Вальтер охоче заходив у межову зону. У прагненні безслідно зникнути він нагадував Цербіно — це бажання було глибоко обґрунтоване й, напевне, інстинктивне. Померлу тварину рідко знаходять. Коли одна з моїх кішок захворює, вона шукає собі тихе містечко у дровітні або стодолі, щоб там померти. Цей неспокій треба розуміти символічно; Велика подорож відкидає попереду свою тінь. Багато людей планують поїздку незадовго до власної смерті.

Форму страху, в якому я застав тоді свого друга, лікарі називають паралізофобією. Це окрема хвороба, і деякі люди, які на неї страждали, наклали на себе руки, хоча й не мали ні найменших ознак паралічу. Проте у Вальтера були певні причини для побоювань. Але насамперед він мав кепського лікаря.

Ця фобія є підвидом страху перед божевіллям, яким часто страждають інтеліґентні люди. Такі страхи мають мало, а то й нічого спільного з хворобами, які кружляють навколо них, ніби привиди. Але уявна хвороба за рахунок фантазії, яка тут включається, може завдати людині більше шкоди, ніж сама недуга.

Страх особливо відчувається на підході до позицій — тут Вальтер мав рацію. Опісля для цього залишається мало часу — реальність заступає місце фантазії. Тож «страх збожеволіти» є радше вказівкою присутності розуму. Між манією і божевіллям лежить глибока прірва. Коли її перескочити, розум опиняється серед нового ландшафту. Цілком можливо, що тоді він почуватиметься звільненим від страху — принаймні існують відомі стани ейфорії такого роду. Але також може статися так, що він остерігатиметься повернення. У Гельдерліна можна знайти місця, які на це вказують. Ніцше приймає загрозливу позу перед доктором Ланґбеном[205], «німцем, подібним на Рембрандта», який хоче його «повернути».

Ейфорію можна розглядати як своєрідну посвідку, якою дух тимчасово звільняється від природи. Демонструє цю ейфорію сам дух чи просто природа звільняє дух від його мук? Коли кати вичерпали своє мистецтво, катуючи Дам'єна, було чутно, як той почав сміятися[206]. Тут перед тиранією проведено межу.

Померти складно, але це вдається. Тут кожен ставав генієм.

Пиво й вино II

Надмірність — це питання не субстанції, а характеру. Залежність може виробитися як від вина, так і від найрізноманітніших напоїв.

Ще греки нарікали на пиття як під час симпозіонів, так і перед ними. У Спарті пити було заборонено, деінде це також не віталося. Оскільки в компанії сиділи довгий час, дехто вертався додому сп'янілим, хоча по ходу святкування за «другим столом», тобто після трапези, вино було сильно розведеним. Сам сенс симпозіонів полягав у вільному та радісному розкритті власної особистості, насамперед у розмові, деякі з них дійшли до нас у переказах і протягом двох тисячоліть стали нашою неоціненною спадщиною. Вважалося, що навіть музика заважає розмовам; так, у Протаґора є одне місце, де він говорить про те, що будинки людей із низьким рівнем освіти потребують флейтисток, оскільки їх мешканці не спроможні скласти одне одному товариство власною особистістю та бесідами. Тому там за великі гроші купували чужі звуки, тоді як для розмови серед освічених людей присутність музикантів, танцюристів і акторів тільки заважала. Коли починалося справжнє застілля, флейтистку після пеану[207], який вона супроводжувала, відпускали. Буркгардт припускає, що вибирали для цього скоріш старшу особу, ніж молоду й гарну. Про те, що принаймні були винятки, свідчить образ чарівної флейтистки-рабині біля трону Людовізі[208]. У римлян симпозії огрубіли — тут можна порівняти як екстреми застілля семи мудреців чи Платона і застілля Трімальхіона[209]. Цей вільновідпущеник, який страшенно розбагатів на війні, пропонує своїм гостям та утриманцям програму, що навіть перевершує наше телебачення.

Нерозбавлене вино пили під час узливань та діонісій; тут сильне сп'яніння належало до свята. Ми знову і знову натикаємося на різницю між гуманістичним та культовим наближенням, між чистою радістю спілкування та чимось іншим, що поглиблює або вивищує, поміж святом і святкуванням, межі між якими все більше стираються. Вино також має своє демонічне та ієрархічне письмо, свою доступну всім веселість та свій ієрогліфічний стиль з несподіванками, від яких сміх застрягає в горлі. На наших давніх картинах часто натрапляємо на такий прояв, так ніби яскраве світло відбивається