Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

від тьмяних дзеркал. Це світло йде від святих і від катів та губиться разом із божественним світлом. Обличчя набувають особистої гідності, оскільки індивідуальність, що, своєю чергою, тане через певну кристалізацію, стає воднораз конкретнішою та абстрактнішою. Ван Ейк і Мабюз, Гольбайн і Франц Галс, Ренуар і Мане, а потім майстри світлин.

Вицвітання і вибілення створює тло для нових картин; планерування літака готує місця для посадки. Ми запитуємо себе: чи є тут справді щось нове, якісь нові форми повернення? Сміх завмирає — це справді так, але за ним слідує інший сміх, сміх впізнання. Якщо ми хочемо віднайти цей образ, то маємо звернутися до архаїчної пластики й знаходимо його — як, наприклад, у посмішці Аполлона Тенейського[210]. Ми також можемо зустріти його в таких місцях, про які навіть не здогадувалися, наприклад у Мексиці. Є форми сп'яніння, до яких дух спускається, ніби в етруські гробниці.

107

Поет засвідчує свою свободу в поезії, як кішка засвідчує її у всьому своєму єстві. Тож після цього не має дивувати, що обоє так часто дружать. Поет здобуває свободу у слові; жодна недоля, жоден примус не можуть домогтися того, щоб він поступився або відійшов від неї. Якщо поет керує словом, то навіть його мовчанка говоритиме.

Кішка не слухається наказів. Вона приходить або добровільно, або взагалі не приходить. Вона не дозволяє собі здеградувати до циркової фігури, як собака, мавпа або свиня. В цьому аспекті наша домашня кішка репрезентує свій родинний тип чистіше, ніж лев або тигр, дресура яких залишається ризикованою справою.

Кішка не «служить», як собака, вона не дає одягнути на себе фрак. Вона не дозволяє приборкати себе, це суперечить гідності, до якої вона має відчуття і якої тримається. Вона також не вдається до гавкоту й кусання, намагається всього цього уникнути. Коли її оточують і вона не знаходить виходу, то б'ється до смерті.

Бодлер був другом кішок; він проник в їхню сутність, як і в сутність інших тварин. По цьому можна впізнати поета; він відчуває більше, ніж чарівність імпресіоністичних барвистих плям. Зрозуміло, що він також кохається у вині, якому присвятив цикл чудових віршів.

Але у вині також криється висока свобода; вона має свій особливий, власний вимір. Вино є дарунком богів та вимагає, щоб із ним поводилися відповідно до його статусу. Вино не пасує до країн туману й не надається до шалених пиятик. Картина масового пияцтва, яку описує Достоєвський у Лондоні і які ще недавно на півночі у дні зарплати не були рідкістю, наскільки я пригадую, лише один раз трапляється у винному краї, а саме в Женеві.

Я припускаю, що Бодлер, якби його запитали про батьківщину Ґамбрінуса, не задумуючись назвав би Бельгію, хоча він заледве знав про те, що Ґамбрінус, якому приписують винахід пива, був фламандським королем. Бельгія була для Бодлера країною протесту, пристановищем грубого безкультур'я, важких коней, великих собак і пива. Собака був для нього істотою, якій стає зле, якщо вона вловлює носом вишукані запахи, зате мліє, коли відчує запах екскрементів, які може й проковтнути. Собака любить кал, німецьке слово «Köter[211]» відповідає цьому відчуттю.

108

Пиву надають перевагу в країнах,

Де світлим колосом пшениця зріє. І колять волоски цнотливі жита, Хоч як легенько ти його погладиш. (Геббель)

Порівняно з вином для пива кількість має велике значення; це засвідчує вже той спосіб, яким його п'ють, та об'єм посудин, в яких його подають. Винятками тут можуть бути важкі, гіркі, темні сорти, що мають шапку коричневої піни, — його подають у срібних кухлях пізнього ранку за розмовою про клопоти, яким можна лише позаздрити.

Пиво не п'ють маленькими ковтками. В один мас[212] може вміститися багато келихів вина. В процесі пиття, навіть якщо ми розглядаємо його як механічний акт, має критися особлива насолода — затишне святкування, яке нібито постало з картин Якоба Йорданса, створює враження, що людина вдихає рідину. Це відгомін тих часів, коли замість пива з кухлів пили мед із рогів.

Витривалість під час пиття належить до божественних чеснот. Одін, верховний бог, загалом п'є стримано, обираючи особливі соки, наділені чародійною силою: мед поетів[213]. Він викрадає його хитрістю у дочки велетня Ґуттунґа, яка його охороняє. Так він стає королем поетів, проте заради напою з джерела Міміра, який надає мудрість, йому доводиться пожертвувати одним своїм оком. Ця дивна криниця на крайній півночі є доповненням до дерева пізнання; знову й знову на численних картинах міф і казка зображають ціну, яку треба було заплатити за мудрість. Питво, що надає колосальну, але однооку, циклопічну силу. Ми нічого не можемо забрати у природи, не зазнаючи власних збитків.

109

Тор, що після Одіна є другим і головним божеством, від якого германцям найважче було відмовитися і якому вони ще довго зберігали вірність, був відомий як любитель велетенських застіль. Приклади такого святкування він демонструє в замку велетня Утґардлокі, в якому проводить ніч зі своїм почтом та своїми цапами[214]. У залі його викликають на змагання, на демонстрацію сили під час їжі й пиття, на боротьбу й підіймання тягарів. І хоча Тор застосовує там свою божественну силу, він не зовсім готовий до такої гри, оскільки стає до герцю з матір'ю титанів, самою Землею, яка кидає йому виклик. Вона бореться, як стара няня, як пані Елле, в якій втілюється її вік, вона постає як кішка, за якою ховається Мітґардський змій[215]. Тор намагається припідняти матір титанів, але тільки вигинає її спину, тоді як голова і хвіст все ще залишаються на землі. Врешті настає черга рога, який треба спорожнити. Тор тричі прикладається до нього, але коли зазирає досередини, то бачить, що тільки ледве