Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Одіновий мед поезії, що дарував красномовство, нагадує нектар, «у дев'ять разів солодший за мед», завдяки якому боги-олімпійці здобували безсмертя. Загалом у асів[216] грубші риси, ніж в олімпійців, хоча вони й мають з ними спільне походження, багато в чому їм рівні, а іноді й перевершують їх.

Що стосується їхнього походження, то я не можу утриматися від невеликого відступу, який спирається на читання Светонія. У нього, як і в інших авторів, є нотатка про те, що тирренці, як і етруски, також загалом називали своїх богів асами («Asen» та «Aeser», ісландською — «Aesir»). Так само етруського походження є пророцтво оракула про удар блискавки. У своїй біографії Авґуста Светоній згадує серед передвісників наближення його смерті ось такий епізод: у споруджену на його честь колону влучила блискавка й випалила з імені CAESAR AUGUSTUS літеру С, так що залишилося AESAR. З цього зробили висновок, що Авґуст через сто (римське С) днів перенесеться до богів.

Як і будь-яке пророцтво оракула, тут також усе зводиться до випадковості, яка трапляється вкрай рідко, але не рідше, ніж головний виграш у лотереї. Це нічого не змінює в глибині мантичної[217] перспективи, завдяки якій такий фактор тільки й можна сприйняти.

У Валгаллі, золотому палаці асів, учти проходять не з нектаром, а з медом. Туди потрапляють і полеглі воїни, так звані ейнгерії, які в день кінця світу стануть пліч-о-пліч із Одіном в боротьбі проти велетнів. Їхнім ватажком є Суртур[218], що з'являється разом із вовком Фенріром та Мідґардським змієм, а його меч сяє «яскравіше за тисячу сонць». Без людей не можуть втриматися ні аси, ні олімпійці.

З Валгаллою межує чарівний гай Ґлазор[219]. Там після ранкового пиття роз'їжджають на конях ейнгерії й готуються до останньої битви. Ейнгерії, «самотні бійці», одержують запрошення сісти до столу Одіна — як друзі, так і вороги, байдуже, за яку справу вони полягли на Землі. Це нагадує афоризм Ніцше: мова йде не про добру справу, а про добру війну.

У гаю Ґлазор б’ються на повну силу; удари бувають смертельні. Але на вечір рани затягуються; ейнгерії збираються за столом Одіна; там у золотих кухлях їм подають мед.

Валгалла належить до тієї самої категорії, що й християнське Чистилище — це його відповідник у здоровому, вільному та безстрашному світі. Валгалла також є місцем випробування та передпокоєм. Вона минуща, так само як смертними є боги й ейнгерії. Ейнгеріїв у християнській традиції назвали б «душами» або, можливо, «бідними душами»; вони також гинуть у вогні світової пожежі. Не лише Одін, але й Альфадур[220], про якого ми нічого не знаємо, переживе світову пожежу.

Боги й ейнгерії живуть у великих залах і довший час, ніж люди, залишаються неушкодженими. Цей зв'язок подібний на зв'язок між ідеями та їхніми втіленнями або між родом та індивідами. Проте ідея та рід також мають свій час. Хвилі швидкоплинні, але й самого моря колись більше не буде.

Валгалла відображає залу скандинавських вождів та заможних селян. Усе це можна назвати й навпаки: зала сублімується у Валгаллі. Господар дому засідав на високому троні, на місці Одіна. В Ісландії це був ослін, який перед заселенням нових земель кинули в море й оселилися там, де ослін прибило до берега. Таким чином був заснований Рейк'явік. Могло так трапитися, що головна зала приймала велику кількість чоловіків, синів та кланових родичів, соратників та слуг, особливо в неспокійний час. Усіх треба було утримувати протягом зими, справа спрощувалася, якщо восени на берег викидався кит. Для перемов, які відбулися після падіння Торкеля Блундкетільзона[221] та поєдинку двох богів, на тінґу[222] зустрілися до семисот чоловік.

Про що говорили й домовлялися в залі, як уславляли подвиги батьків та свої власні, яких співали пісень або складали імпровізовані вірші — про все це ми детально знаємо із саг, збірка яких стала неоціненним даром, що нам залишив Сноррі[223].

Довгими є ночі, довгою є зима на півночі, яка зливається в одну-єдину ніч. Створюється враження, ніби щось готується, як у переймах, з чого має народитися дія. Селянський хлопчина, що має тільки меч і вовняну свитину, вирушає до двору норвезького короля, де впадає у стан якоїсь апатії, відсутності, що часом трапляється у його віці. Він лягає за пічкою і скніє там, а товариство його майже не помічає, ба навіть кепкує з нього. Так минає зима, аж поки сновиду починають діймати насміхи. Він виходить з-за печі й завойовує собі повагу тим, що приборкує найсильнішого королівського берсерка.

Згадка про ці ночі має привернути нашу увагу лише однією обставиною, яка належить до внутрішнього кола нашої теми: до входження.

Трапеза мала свою ієрархію. Найвищим тут вважався блот[224], він був особливо священний та присвячувався богам. Пиво, що стояло приготовленим у величезних казанах, також освячувалося особливим способом. Пізніше християни почали вважати такий звичай недобрим. І так само як вони зберегли собі коней, але тільки для верхової їзди, а не для жертвопринесення, подібним чином вони залишилися великими любителями пива, але вже без жодного стосунку до богів. Інакше то вже була б якась чортівня. Серед різних дивовижних справ святого Колумбана[225] розповідають про одну, коли він спричинився до вибуху казана із пивом, осінивши його хрестом. Те пиво було присвячене Водану[226], а навколо казана зібралися свеви[227] — кажуть, що їхньою мовою він називався «cupa[228]». Це може бути латинізована форма від німецького «Kump» або «Kumpf», як то мовлять у них донині.

Ось