Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Під час культового сп'яніння зазвичай наставала тиша. Тут бракувало піднесеного настрою святкового бенкету зі співами, тостами, єдиноборствами, змаганнями, хто більше вип'є або швидше спорожнить ріг.

Ріг залишався «серцем застілля» — як і меч, він належав до клейнодів. Пиття мало глибшу причину, ніж спогад про подвиги батьків і пращурів чи навіть заклинання міфічного світу. Все це слід було відкинути, воно мало залишитися зовні, разом із поняттями hold («прихильний») та unhold («злий»), heil («рятівний») та heillos («проклятий»), поки вони сиділи разом та пили, ніби всередині дерев'яного корабля, в якому ставало все тихіше й спокійніше, тоді як внутрішній рух наростав.

Ось уже й зовнішній світ шле пророцтва, віщування. Шуми, що долинають іззовні, стають закличними, сповіщальними. Вухо вловлює зовнішні звуки: гавкіт собак, крики птахів набувають вказівної сили. Погляд стає іншим; він проникає крізь стіни, навіть крізь те, що відбувається, сягаючи далекого майбутнього.

Вогонь мерехтить, господиня раз по раз зазирає досередини, деякі з цих господинь славилися своїм мистецтвом готувати блот; ішлося не лише про спосіб варіння, а й про дотримання суворої чистоти будинку і начиння — саме від цього залежала сила пожертви. В одній із ранніх саг мовиться про те, що чоловіки, які збиралися напасти на якийсь двір, хотіли прискорити коней, бо якщо в матері буде достатньо часу приготувати блот, то сини не зможуть утриматися від спокуси.

Ріг «передається з рук в руки навколо вогню»; чоловіки вбирають у себе силу, але не ту силу, яка надає нездоланного гніву берсерків. Ця сила не вихоплюється полум'ям назовні, вона не криється в мечі, не стає шаленою, ґвалтівною. Ця сила є радше тихою й мирною, але також і гнітючою. Час розтягується нестерпним чином. Це не означає, що він стає довгим, а те, що він напружується так, що готовий розірватися. Він втрачає тривалість і здобуває вагу. Він стає здатним різати й притискати, стає часом долі й часом норн[229].

Саме так пояснюється тиша, що її переривають то зітхання, то стогін. Тут виплітається щось сильніше за військо і зброю, навіть більше за полум'я Суртура: підступає діяльна доля. Це перейми перед народженням.

Вони вщухають не раптово. Голоси ззовні стають тихішими, майже вмовкають. Вогнище, навколо якого передавали ріг, горить не мигаючи, мирним сяйвом, яке крилося в серці благословенного вогню. І ось вони підступають; кожен це відчуває, кожен це знає, та й байдуже, відчувають саму постать чи тільки сяйво, яке вона випромінює. І ось уже часу більше не існує.

І ще довго залишаються відблиски на обличчях, волоссі, зброї та одязі. А також в очах, які дивляться в далечину на прийдешнє.

Так пояснюється безстрашність. Хто був на такій учті, той збереже бадьорість аж до палаючої зали. Вона проведе крізь полум'я. Саме так слід розуміти той жах, який паралізував великі населені міста, коли там висаджувалася жменька вікінгів.

Коли відбувається наближення, щось стає інакшим у будові світу. Речі переплітаються по-іншому, адже змінюється час. У час, який піддається вимірюванню, у буденність, а також у хронологію історії входить щось інше.

Те саме трапляється й у витворі мистецтва, особливо помітно — у музиці. Час мусить бути скасованим, але він має страшну вагу. Аби його підважити, людина прикликає «руки богів», а саме через жертвопринесення — offaron, operari означає «працювати». Тут присутній біль, щоправда, біль і зусилля, які поєднані специфічним зв'язком із часом як таким: біль творення. Про нього мали щось чути факіри, спокутники й колінкувальники; вони поводяться як діти, що імітують дійсність.

Діти бавляться з дерев'яними рушницями, але справжні рушниці також є іграшками.

У того, хто здатний бачити візії, аура стає видимою; з фізичного світу нам знайомі подібні впливи. Імпульси змушують світитися газові хмари, водночас речовина стає прозорою. Барви більше не проміняться, вони розчиняються у м'яких потоках, переливаються через край речей, які є їхніми посудинами.

Відзвуками ми насолоджуємося, коли відчуваємо особливу приємність, наприклад, виходячи із сауни на сніг, після довгого посту, після одужання, а також під час тривалого споглядання витвору мистецтва. Витвір, але також і людина можуть стати надто сильними; ми маємо заплющити очі або відвернутися.

Коли Мойсей повернувся із Синаю, він мав затулити своє обличчя: сяйво було надто яскравим для його народу. Все це види просвітлення, які швидко втрачаються, але діють вони ще довго. Існування у вищому сенсі означає постійне повторюване наближення.

Мистецтво, якщо воно взагалі є «значущим», повинне бути існуванням у вищому сенсі, а центральним питанням історії мистецтва має стати питання про те, чи вдалося і наскільки вдалося наближення. Митець це знає чи, радше, відчуває, і йому відомий невпокій, пов'язаний з творенням, творчі муки. Вони неминучі та, як невидима серцевина вогню, пов'язані не з досягненням, а з його сенсом. Саме так можна пояснити страх перед публікою, який відчувають найбільші міми, музиканти й співаки навіть на вершині слави. Вони здогадуються, що мають віддати щось більше й щось інше, ніж просто віртуозність.

Про гробіянізм[230]

Після того, як прийшла нова віра, германці й далі бенкетували разом, але охрещені не пили того пива, яке було освячене богами. З цього можна зробити висновок, що таке освячення пов'язане з блотом. Так, аж до наших