Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

фільм, хай який він маленький і дивний). Якщо ви хочете дізнатися, хто відкрив стронцій чи був присутній на Вашингтонській морській конференції 1925 року, або шукаєте швидку довідку про минулорічну Нобелівську премію, Вікіпедія — набагато краще джерело, ніж якась пошукова система. Проте коли мова йде про якісь політичні справи, усе стає значно складніше. Наприклад, стаття у Вікіпедії про хімічну зброю зарин стала плацдармом для людей, які мають протилежні погляди на те, чи сирійський уряд застосовував цю речовину проти власного народу. Під роздачу попала навіть фундаментальна наука. Ден Кашета, аналітик із Лондона й фахівець із зарину, якого я вже згадував у попередньому розділі і який засвоїв для себе складний урок, намагаючись допомогти студентці коледжу, у 2015 році сказав мені:

«Якщо хтось спробує покладатися на сторінку у Вікіпедії, шукаючи надійну інформацію про хімічну зброю зарин, то буде дезінформований напівправдивими розмитими висловами, які не були підтверджені жодними надійними джерелами. Деяка інформація на сторінці у Вікіпедії в певному сенсі достовірна, але сформульована так, що може скластися хибне враження. Інші твердження просто неправдиві».

Кашета додав, що витратив чимало годин після застосування зарину в Сирії в 2013 році на виправлення хибної інформації про цю речовину, і багато з тих даних, безсумнівно, походили з помилок і напівправди, що містяться на відповідних сторінках у Вікіпедії.

Людям бракує розуміння, що Вікіпедія й інші онлайн-ресурси та мудрість натовпу загалом — це не просто складання докупи псевдофактів чи випадкових припущень. Факти не говорять за себе. Джерела на зразок Вікіпедії цінні для базових даних як альманах, що постійно оновлюється, але з них небагато користі, коли йдеться про складніші теми.

Натовп може бути мудрим. Проте не все можна довірити на його розсуд. Інтернет створює хибне відчуття, що думка багатьох людей рівнозначна факту. Але розуміти, як вірус передається від однієї людини до іншої — це не те саме, що робити припущення, скільки мармеладок у склянці. Комік Джон Олівер нарікав, що не треба збирати думки про факт: «Ви можете організувати опитування про те, яке число більше — 15 чи 5, або чи існують сови, або чи є капелюхи».

Так само й політика — це не настільна гра на передбачення, а довгострокові рішення, що базуються на уважному розгляді їхньої вартості та альтернатив. Намагаючись зорієнтуватися, дрейфуючи у складних політичних водах, немає сенсу просити натовп робити наосліп короткострокові припущення про певні події. Питати, чи застосує Башар Ассад у певний момент хімічну зброю в Сирії в 2013 році — це те саме, що робити ставку на один колір, граючи в рулетку. Це питання «так-або-ні», і в певний момент ви або виграєте, або програєте. Це не те саме, що питати, чому Башар Ассад може застосувати хімічну зброю. Дилема «Що має робити Америка, якщо Башар Ассад застосує хімічну зброю?» взагалі на відстані світлових років від таких питань. Інтернет, проте, змішує всі ці три питання й перетворює будь-яку складну проблему на опитування з простими варіантами відповіді, пропонуючи швидкі рішення.

Ця легкість, із якою люди можуть обговорювати такі проблеми й навіть іноді робити про них правильні припущення, тоді як фахівці часом помиляються, призводить до ще одного рівня антиінтелектуальної броні, якою обивателі захищаються від добре поінформованих експертів.

Я видаляю вас із друзів

Будь-яке навчання вимагає терпіння та здатності слухати інших. Утім, інтернет і соцмережі роблять нас менш поблажливими та більш схильними до суперечок. Люди, перебуваючи онлайн, як і в житті, збиваються в камери відлуння,[73] віддаючи перевагу розмовам із тими, з ким погоджуються. Письменник Білл Бішоп у книжці 2008 року назвав це «великим сортуванням», зауважуючи, що американці зараз обирають жити, працювати й соціалізуватися з людьми, схожими на себе за всіма ознаками. Те саме відбувається і в інтернеті.

Ми не лише асоціюємо себе з людьми, схожими на нас, а й активно розриваємо зв’язки з рештою, особливо в соцмережах. У дослідженні центру Pew від 2014 року були отримані результати, що ліберали більш схильні блокувати та видаляти з друзів осіб, із якими вони не погоджуються, аніж консерватори. Так відбувалося переважно тому, що консерватори вже були схильні тримати у своїх онлайн-колах менше опонентів. (Або як ішлося в огляді цього дослідження у Washington Post, консерватори мають «нижчий рівень ідеологічного різноманіття у своїй онлайн-екосистемі»).[74] Ліберали були дещо більш схильні розривати дружбу в реальному житті через політику, але загальна тенденція полягала в ідеологічній сегрегації, адже тепер можна розірвати дружбу в один клік, без особистої дискусії.

Оце небажання вислуховувати інших не лише робить нас менш приязними в спілкуванні один з одним загалом, але й погіршує нашу здатність мислити, переконливо сперечатись і сприймати виправлення, коли помиляємося. Якщо ми не здатні навести ланцюжок доводів уже за кілька кліків мишкою, це означає, що ми не можемо витримати найменшого виклику власним поглядам чи ідеям. Це небезпечно, бо така ситуація ставить під сумнів роль знання й фаховості в сучасному суспільстві і роз’їдає базову здатність людей уживатися разом в умовах демократії.

В основі такої лихої вдачі лежить хибне відчуття рівності та ілюзія егалітаризму, спричинена доступністю соцмереж. У мене є твітер і сторінка у фейсбуці, як і у вас, отже, ми з вами колеги, чи не так? Зрештою, якщо топовий репортер великої газети, дипломат зі Школи управління імені Кеннеді, науковець у дослідницькому госпіталі та ваша тьотя Роза з Невади всі є онлайн, то їхні погляди пробігають у вас перед очима як рівнозначні повідомлення. Кожна думка — це просто останній допис на сторінці.

В епоху соцмереж користувачі інтернету припускають, що всі однаково розумні та поінфомовані просто тому, що вони є онлайн. Кінокритик Ентоні Олівер Скотт у New York Times писав:

В інтернеті всі стали критиками: руйнівники компаній через відгуки на Yelp, дослідники Amazon і крикуни, що закликають у соцмережах до лайків і поширень. Пихатих, завжди підозрілих канцелярських нікчем на зразок мене змела цифрова анархія. Кому здалися ті жалюгідні скиглії, якщо є дружелюбний алгоритм, який, базуючись на ваших попередніх покупках, покаже те, що «вас також може зацікавити», а легіони фейсбук-друзів підтвердять мудрість вашого вибору?[75]

Анонімність соцмереж спокушає користувачів вести дискусії так, ніби всі учасники рівні, наче це група колег із однаковим досвідом і освітою. Такий підхід мало хто застосовував би в реальному житті, але в інтернеті інтелектуальний нарцисизм пересічного коментатора зміщує норми, які зазвичай регулюють особисте спілкування.

Таке дивне поєднання відстані та зближення отруює розмову.