Читати книгу - "Пісня Соломона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Оглядаючись, Дояр рушив до сходів. Нічну тишу порушив голос із репродуктора. На платформу приїхав поїзд. О другій п’ятнадцять він від’їжджає до Ферфілда. Дояр побіг сходами. Вчасно. Побачив маму. Увійшла у вагон. Син встиг вскочити в сусідній.
Поїзд зупинявся десять разів що десять хвилин. Кожного разу Дояр визирав із вагона й дивився, чи не вийшла часом Рут. Після шостої зупинки він спитав провідника, коли відходить поїзд до міста. О п’ятій сорок п’ять. Дояр глянув на годинник. Уже третя.
За якихось півгодини провідник оголосив кінцеву зупинку: Ферфілдські Пагорби. Рут вийшла на цій станції. Дояр кинувся за трикутний дерев’яний навіс, що захищав подорожніх від вітру. Перегодив там, поки почув тупіт материних Гумових підошов на сходах.
За цим навісом вздовж вулиці стояли замкнені у таку пору газетні кіоски, кав’ярні, крамнички з канцелярськими товарами. Жодного житлового будинку. Заможні ферфілдці не хотіли мешкати поблизу залізниці. З вулиці було видно вдалині лише кілька кам’яниць. Рут ішла розміреною ходою. Невдовзі повернула на широку звивисту дорогу, що вела до цвинтаря.
Задивившись на металеву арку над входом, Дояр помалу пригадував материні балачки про те, як ретельно вона вибирала, де поховати свого батька. Тільки не там, де покійникам-неграм призначено окремий кут. Еге ж, сорок літ тому Ферфілд був невеличким сільцем із таким маленьким кладовищем, що ніхто не завертав собі голови, де поховати білого чи чорного небіжчика.
Спершись на дерево біля входу, син чекав на матір. Ось тепер він відкинув усі сумніви. Упевнився: все, що колись сказав батько, — правда. Дурнувата, егоїстична, химерна, безсоромна баба. І вкотре вже почувався скривдженим: чому, ну чому в родині нема ні одної нормальної людини?
Мало не годину довелося чекати, поки вона повернеться.
— Привіт, мамо, — озвався син. Хотів, щоб у голосі був той самий жорстокий холод, який морозив усе нутро. Хотів застукати її зненацька своєю появою з-за стовбура.
Вдалося. З несподіванки вона заточилася й судомно хапнула ротом повітря.
— Мейконе, це ти?.. Тут?.. Боже мій. Я...
З усіх сил, відчайдушно Рут намагалася згладити прикрість. Через силу всміхалась, кліпала очима, шукала слів, жестів. Шукала людського.
Дояр обірвав її.
— То ти прийшла полежати на батьковому гробі? Й усі ці роки ти ось так час від часу проводила ночі з татком?
Плечі Рут опустились, але вона відповіла навдивовижу твердо:
— Ходімо до станції.
Ніхто з них не зронив ані слова за сорок п’ять хвилин чекання в дерев’яному павільйончику на поїзд до міста. Зійшло сонце й освітило написані на стіні ймення юних закоханих. На платформу сходами піднялося кілька чоловік.
Мати з сином мовчали й тоді, коли з бічної вітки позадкував поїзд. Допіру у вагоні, коли чмихнув двигун і закрутилися колеса, Рут порушила мовчанку. Почала з середини речення. Видно, тільки про те й думала, відколи вийшла з кладовища.
— ...а все через те, що я маленька. Не про розміри кажу. Маленька, бо з усіх боків мене давило. Жила у величезному домі, й він здушив мене, спресував. Не мала ні друзів, ні подруг. Однокласниці вимацували мої платтячка й білі шовкові панчохи. Втім, мені, мабуть, і не треба було друга. Бо був — він. Я — маленька, а він — великий. Один-єдиний, хто справді переймався тим, жива я чи мертва. Багатьом було цікаво знати, жива я чи мертва, а тато переймався тим. То був далеко не добряк, Мейконе. Зарозумілець, грубіян, аякже. Часто робив дурниці, й немалі. Але його завжди хвилювало, як я живу. Нікого це не хвилювало. Ні тоді, ні тепер. Тому-то я не шукала друзів. Мені вистачало бути при ньому, при його речах, при всьому, до чого він торкався. А згодом досить було знати, що тато є на світі. Коли він помер, я й далі плекала в собі відчуття, що я комусь потрібна.
Я не дивачка. Просто маленька жінка.
Не знаю, що тобі понаговорював твій батько в тій конторі. Зате знаю так само достеменно, як своє ім’я, що розповів він тільки те, що йому вигідне. Знаю, він навіть словом не прохопився, що вбив мого тата й пробував убити тебе. Бо ви обидва відвертали мою увагу від чоловіка. Знаю, що цього він тобі не сказав. І я знаю, він не зізнався, що викинув ліки мого тата. Це правда. Я не могла врятувати тата. Мейкон відібрав оті ліки, а я про те й не підозрювала. І тебе не вберегла б, якби не Пілат. Саме Пілат привела тебе на світ.
— Пілат? — стрепенувся Дояр. Він став прислухатися до материної мови отупілим вухом людини, яку обманюють і вона знає про це.
— Так, Пілат. Стара мила схиблена Пілат. По смерті мого тата у нас з Мейконом взагалі не було любощів. Ліна й Корінтіанс були ще маленькі. Чоловік і я мали жахливу сварку. Він погрожував, що вб’є мене. Я погрожувала, що піду в поліцію і скажу, що він зробив моєму татові. Ніхто з нас не здійснив погроз. Гадаю, йому було важливіше заволодіти татовими грішми, ніж утішитися моєю смертю. А я б таки радо згинула, якби не мої діточки. Ось тоді він перебрався до іншої кімнати, і так життя пішло далі, аж поки я вже не могла більш терпіти. Аж поки я подумала: справді помру, якщо ось так житиму. Без нікого, хто б торкався мене або принаймні дивився на мене так, наче хотів це зробити. Ось тоді я стала їздити до Ферфілда. Поговорити. Поговорити з кимсь, хто був радий вислухати й не насміхався з мене. Хтось, кому я могла довіряти. Хто довіряв мені. Хтось, кого я цікавила сама по собі. Мені було байдуже, що цей хтось лежить у землі. Знаєш, я була двадцятилітня, коли твій батько
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.