Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

ми забралися звідти лиш учора. Чітко розподілили обов’язки. Ми з Червоним займаємося зброєю, шукаємо, де можна роздобути, готуємо таємні склади. Зенко тим часом працює з людьми. І почати вирішив із Ромка Ярчука. Кандидата ми погодили. Тим більше через нього простіше вийти на інших надійних. Домовившись про час наступної зустрічі для підбиття підсумків, розійшлися по черзі.

Наступного дня Зенон не прийшов.

Перша думка — проколовся, спалився, схопили. Червоний відразу її відкинув. Зенон нині не такий уже й простий, без бою б не здався, й про це вже б гудів цілий Кременець. Але трохи поміркував — і припустив такий варіант. Дізнатися ми могли, тільки знайшовши Ярчука: він міг бути останнім, хто бачив нашого побратима.

Отак до справи взявся я.

Ромка вистежив наступного ж ранку, й він неабияк здивувався, упізнавши мене. І далі я почув таке, від чого земля заледве не пішла з-під ніг.

— От же Зенко конспіратор! Я кажу — ви всі тут, він головою мотає. Я йому: як, мовляв, не всі. Хоч би домовилися, граєте в ігри. Про що, питає. Та між собою, кажу. Бо тут Юрко вже з’являвся, а він же тоді, чув я, з вами втік.

— Який Юрко? — перепитав я, чудово знаючи відповідь.

— Ще один! — пурхнув Ромко. — Той самий, Дорош.

— Коли його бачив? Де?

— Та в місті ж! Він біля бару сам знайшовся, знаєш, там, у місті, де...

— Коли!

Не стримався я тоді — згріб Ярчука за барки. Він настрашився, мови нема. Ніби почав розуміти, що й до чого. Але то вже не мало значення. Нічого не мало значення, крім того, що юда живий і десь тут, у місті.

— Днів чотири тому, — пробелькотів Ромко. — Пусти, зовсім здурів...

Я відпустив його, витер змокрілого враз лоба.

— Що він говорив? Чого хотів?

— Надійних людей шукав. Так і сказав: надійних. Я ще перепитав: то ти втік тоді з нашими? Він непевно якось відповів: утік, утік, пощастило, сам же бачиш.

— Для чого підшуковував людей?

— Не знаю. Я пообіцяв подумати. Спитав, як його знайти. Він: не переймайся, сам знайду тебе. Потім Зенко на мене вийшов. З тим самим питанням. Ну, думаю, щось починається. Може, Зенко від Дороша, завжди ж, скільки пам’ятаю, в рота йому заглядав, правою рукою вважався.

Я скреготнув зубами.

— Ромку, ти розповів Зенону про Дороша? Що він — живий і в Кременеці?

— Звісно. Тобто... — зам’явся Ярчук, — я запитав, чи вони не разом. Зенко отак, як ти, здивувався, що Юрко теж тут. І попросив звести з ним, бо всі ж свої.

— А ти?

— Що — я? Поняття зеленого не маю, де Юрка шукати. Пообіцяв дати знати, як побачу знову. І побачив. Не повіриш — того ж вечора.

— Далі.

— Слухай, я в тебе не на допиті! — вибухнув Ромко, але я помовчав. І він, зустрівшись із моїм поглядом, стримався й повів далі вже спокійніше: — Ми домовилися із Зенком, як будемо контактувати. Дорош дуже просив знайти його та звести з ним. Я довго не думав, лишив Зенку повідомлення. Зустрітися мали, як говорив Юрко, десь на вашому місці. Яке тут ваше місце — Бог його знає.

— Я знаю.

Звичайно, замкова гора.

Чому Зенон нам нічого не сказав, для чого вирішив сам діяти — тоді не думав. Важливо інше: він зустрівся з Дорошем на Боні, серед руїн. А потому зник, більше про себе чути не давав.

Наказавши Ярчуку більше ні з ким про це не говорити, я вирішив сам, без Червоного прогулятися на наше старе місце зустрічі. Знав усі стежки туди, у тому числі — потаємні, мало кому відомі. Зробив гак, тримаючись маленьких вулиць та уникаючи випадкових зустрічей будь із ким, і години за півтори дістався підніжжя Бони. Схоже, з того єдиного боку, звідки можна було вибратися нагору, давно ніхто не ходив. Місцина заросла ще щільніше, це ускладнювало, гальмувало рухи. Але кінець кінцем видерся до розвалин.

Глянув на місто з найвищої точки.

Згадав — колись отак уявляв себе птахом.

Роздивився довкола уважно, оглянув місцевість ретельно.

Жодних слідів. Мовби нога не ступала відтоді, як ми зібралися тут востаннє минулого жовтня.

Назад спускався вже повільніше. Сонце сяяло на вільному від хмар небі, і я помітив блиск ліворуч саме через неквапну ходу. А ще — бо коли спішив нагору, не крутив головою, дивився під ноги, аби не зашпортатись у вужчих місцях знайомої колись стежини. Зараз же біля найкрутішого повороту, там, звідки можна гепнутися, ступивши необережно, й зірватися вниз, щось підморгнуло.

Я зупинився, примружився, придивився уважніше.

Блимнуло знову.

Я обережно присів, посунув донизу, зберігаючи рівновагу й тримаючись то за землю, то — за гілки чагарів.

За одну з них зачепилися знайомі круглі окуляри.

Дотягнувшись до них, узявши й піднісши ближче до очей, закричав, забувши про обережність:

— Зенку! Зенку! Зенку!

У відповідь не почув нічого.

Нахилився, витягнув шию, глянув униз, пошукав очима.

Серед зелені — нікого й нічого не видно.

Але за годину знайшов його внизу. Для цього треба було спуститися й обійти гору, тримаючись лівої сторони. Тіло застрягло між деревами, чиї стовбури росли у вигляді такої собі рогатки. Зенко нагадував пошкоджену рукою маленького шкідника ганчір’яну ляльку. Голова неприродно вивернулася набік. Видавалося: ступив необережно, утратив опору під ногами, покотився вниз і в падінні скрутив собі в’язи.

Аби він не зустрічався на Боні з Дорошем — я б у таке повірив.

26

Окуляри — усе, що лишилося від Зенона Лісовського, — я того ж вечора передав Червоному.

— Тіло не чіпав. Поховати треба... мабуть.

— Треба, — відповів Данило глухо, не зводячи погляду з окулярів. — Але ми цього не зробимо.

— Чому?

Він обережно, мовби крихкий скарб, заховав їх собі в кишеню піджака.

— Згадай хоча б слова Калюжного. Якщо забув зовсім, чого на вишколах учили. Думати треба про живих. І тільки якщо треба для справи — чимось або кимось жертвувати. Труп лишиться там, де лежить зараз. Не маю сумнівів, що тут доклалася рука Дороша. Ще скажу: тобі пощастило. Недалеко від тіла могла бути засідка. Припускаю — зараз за місцем так само можуть стежити.

— Хто?

— Подумай, на кого може працювати юда тепер.

— Я голову сушу, як він живий лишився.