Читати книгу - "12 польських есеїв"

що є шпигуном ґестапо й активним саботажником, але двічі відмовлявся від них, і намірявся остаточно заперечити все перед колегією Військового суду. Хотів признатися там лише в саботажі. А оскільки в тих найвищих місцях покарання соціалістичне правосуддя вимагало, щоб зізнання мали відносно логічну і послідовну конструкцію, сердега просив мене як літератора допомогти йому опрацювати сценарій шкідницьких заходів.

Пізніше до моєї саратовської камери потрапив старий баварський інженер, якого до Росії загнало 1930 року безробіття; хоча його немилосердно катували, він вперто не визнавав своєї вини – певно, його ригористичне лютеранство не дозволяло йому збрехати.

Переконався згодом, що, зрештою, можна не дати зламати себе навіть під тортурами. Навіть під загрозою репресій – Тайц мав кохану дружину.

Я запитав Стєклова, чи зізнання на московських процесах були вимушені тортурами. «Навіщо тортури? – вигукнув він. – В нас усіх руки були по лікті в крові, в гівні! В усіх, усіх без винятку! Від самого початку! По лікті!» – Ці слова я запам’ятав, як вірші, дослівно, такий мене тоді пройняв дрож. Тієї миті порив його ненависті до власного минулого дійшов до «надриву», лице перекосило конвульсією, плечі й руки тремтіли, він цілковито уподібнився до персонажа з Достоєвського. Якобінець, котрого спитали якось про дикі масакри у в’язницях, відповів: «А хіба та кров була аж такою чистою?» «Хіба наша кров була чистішою від тої, яку ми проливали без жалю й без вагань? Не було потреби нікого з нас катувати, кожен перед своїми духовними очима мав довгий список власних злочинів і підлостей. Отож, зізнатися в тому чи іншому – чому ні? Це вже не мало жодного значення. Зрештою, то вже були людські покидьки». Так говорив Стєклов, а я подумки погоджувався з ним, думаючи про вірного католика, що втратив останню надію на спасіння.

«Коли повернетеся до Польщі, опишіть, як умирав старий Стєклов».

На що я відповів: «Ніколи я не вернусь». Він миттю спалахнув: «Повернетесь, обов’язково». Тоді мені здалося, що я маю перед собою розбещеного еґоїста: я мушу повернутися, бо він, старий Стєклов, довірив мені місію.

Ізнов, через хвилину: «Коли вернетеся до Польщі, опишіть, як умирав старий Стєклов».

То були його останні слова, бо вже по нас прийшли.

Нас розлучили, але розділяла нас лише стіна й наглядач у дверях. Вже вдосвіта чув його різке: Бога ради, певно про щось просив, а тоді: «Сталін… Сталін…», але говорив це, мабуть, уже в маренні. Голос йому ослаб, уривався, голос старечий, слова незв’язані. Наша стара сиділка на слово «Сталін» потайки хрестилася.

Двічі вдалося мені стати в дверях, користаючись із добросердя наглядача, який лише остеріг: Говорить тут не разрешается. Вперше – пополудні, на четвертий-п’ятий день по нашому прибутті. Я зміг лише зробити тоді жест приязні й відданості. Стєклов відповів красивим жестом, приклавши руку до серця. І знову:

«Коли вернетеся до Польщі, розкажіть, як умирав Нагамкес-Стєклов». Але прозвучало це як з розбитого інструменту.

Вдруге – того самого дня, пізнім вечором. Він видавався вже таким відчуженим від тіла, що нагадував мумію Рамзеса, запалі очі були майже закриті, тяжко хрипів, нижня щелепа опала. Голова вже як у мерця, але ще людська. Втім, він був дивовижно прекрасним: ОМО.

Таким я запам’ятав його на ціле життя.

Обставини моєї біографії склалися таким чином, що заповіт Стєклова я виконую щойно через двадцять років. Раніше я розказував, як умирав старий більшовик Стєклов кожному, хто хотів мене слухати. Тепер можу скласти шану цій жертві комунізму, одній із десятків мільйонів, що постала переді мною в свої останні дні як прекрасна людина. Багато зла скоїв, а проте мав щастя й мужність відкупити все протестом і мужнім терпінням.

Кількома днями пізніше у віддаленій камері помер Вальден, жертва, як він розповідав, своїх німецьких друзів – комуністичних емігрантів.

Я ж натомість повернувся невдовзі до камери дещо підгодований. Наш головний лікар творив чудеса, добуваючи для нас у голодному місці такі незвичні харчі, як рис, рибу, моркву. Особливу турботу виявляв щодо багаторічного старійшини латиських євреїв, сенатора Дубіна, котрий, щоб не стрефити, від самого дня ув'язнення не їв нічого, крім пайки глевкого хліба, й лежав тепер коло мене прозорий, немов пергамен, з рукою, зламаною під час штучного годування на Луб’янці. Я сказав йому, що Талмуд у ситуаціях, загрозливих для життя, дозволяє порушувати приписи закону. «Дозволяє, але не наказує», – відповів він просто.

Маю нагоду сказати тут декілька слів про службу здоров’я в СССР. Як сталося, що при цьому загальному здичавінні більшість лікарів, принаймні ті численні, з якими я мав справу, і старі, й молоді, навіть партійні, навіть тюремні, зберегли самаритянські традиції тюремної медицини? Невже й сталінізмові не вдалося викорінити всі шляхетні традиції?

Не раз підгодовували вони мене власними убогими пайками. Скільки ж разів вони рятували мені життя!

Наприкінці листопада мене звільнили. Своїм визволенням завдячую рівною мірою випадковості, як і театральному інтендантові з моєї камери. Як з’ясувалося після звільнення, я важив менше 45 кілограмів проти своїх звичайних 80. Нічого не знав про амністію для поляків, яка повним ходом ішла вже три місяці з гаком. Якоїсь ночі мене викликали на допрос, справа виглядала доволі загрозливо: я нібито десь сказав, що «Гітлер вартий Сталіна й навпаки». Виявляється, інтендант, котрий знав ідиш, підслухав мою розмову з поволзьким німцем, комуністом-гітлерівцем. Зрештою, що він стукач, у камері знали: старий німець-інженер, яким той опікувався з синівською чуйністю, йому ж завдячував особливою жорстокістю тортур.

Записуючи мої персонали, слідчий капітан НКВД зі здивуванням довідався, що я польський громадянин. «Доведи». – «Як можу довести, коли всі мої документи у вас?» – «Перевіримо». З’ясувалося, що мою справу вони десь закинули, а про мене просто забули.

Невдовзі я і ще двоє польських офіцерів опинились у перукаря, де з мавп’ячою злостивістю нас постригли під нуль, а як споночіло, нас із рублями й хлібом виправили в дорогу. Крізь цілковитий морок спустошеного Саратова плуганили ми втрьох на вокзал: я, кістяк, нап’ятий обвислою шкірою, й двоє моїх товаришів, один – спухлий, другий – як я, скелетина; всі троє – вимучені, але вільні. Підтримувала нас і прискорювала наші кроки апокаліптична радість і надія на спасіння. Якщо ці слова дійдуть до учасників моєї нічної мандрівки, нехай обізвуться.

Пророцтво Стєклова почало здійснюватися. Але найгірші пригоди почалися зі мною кільканадцятьма місяцями пізніше. І ще впродовж майже п’яти років жив у мені мій найбільший страх: тільки б не вмерти в СССР! Тільки б не бути заритим у цю сплюндровану землю! Де