Читати книгу - "Свобода"

— М-м-м, — вона сплюнула.

— Волтер вважає, що ліберальна держава може саморегулюватися, — сказав Річард. — Він вважає, що американська буржуазія добровільно встановлюватиме все більші обмеження власних свобод.

— Так, я притримую всі ці чудові ідеї для пісень, які Річард незрозуміло чому відмовляється писати.

— Пісня про ефективність використання палива. Пісня про громадський транспорт. Пісня про політику охорони здоров’я. Пісня про контроль за народжуваністю.

— Це дещо нова для тебе територія, та й для усієї рок-музики, — зазначив Волтер.

— «Двоє дітей — добре, четверо — погано».

— «Двоє дітей — добре, а зовсім без них — іще краще».

— Я вже бачу, як маси виходять на вулиці.

— Тобі потрібно лише стати надзвичайно популярним, — пояснив Волтер. — Тоді люди слухатимуть тебе.

— Візьму це до уваги. — Річард обернувся до Петті. — Як ти там?

— М-м-м, — відповіла вона, знову спльовуючи до кавової чашки. — Тепер я розумію, що ти тоді сказав про блювання.

— Тільки не на кушетку!

— З тобою все гаразд? — запитав Волтер.

Кімната плавала й дрижала перед очима Петті.

— Не можу повірити, що тобі це подобається, — зітхнула Петті.

— І все ж, подобається.

— Все добре? — знову запитав Волтер.

— Так, так. Просто треба посидіти трохи, не рухаючись.

Але насправді її нудило. Їй нічого більше не лишалося, як сидіти на дивані й слухати жарти та суперечки Волтера й Річарда про політику та музику. Волтер з великим ентузіазмом показав їй семидюймовий сингл «Травматикс» й умовив Річарда програти обидві сторони платівки. Першою піснею була «Ненавиджу сонячне світло», яку вона восени чула в клубі і яка зараз здалася Петті акустичним аналогом передозування нікотину. Хоча музика грала й тихо (немає потреби казати, що то було бажання Волтера, який патологічно переймався за своїх сусідів), вона викликала в дівчини погане, жахливе почуття. Вона відчувала на собі погляд Річарда, поки слухала його жахливий баритон, і розуміла, що не помилялася в тому, як він дивився на неї під час попередніх зустрічей.

Десь близько одинадцятої години Волтер почав позіхати.

— Вибач, — сказав він, — але я маю ще відвезти тебе додому.

— Я й сама дійду. Скористаюся милицями для самозахисту в разі чого.

— Ні, — заперечив він. — Візьмемо машину Річарда.

— Йди вже спати, бідолашний. Можливо, Річард сам мене довезе. Ти не проти? — запитала вона його.

Волтер прикрив очі й жалісно зітхнув, ніби від нього зараз вимагали на-можливого.

— Авжеж, — кивнув Річард, — я довезу тебе.

— Спочатку їй треба побачити твою кімнату, — нагадав Волтер, усе ще не відкриваючи очей.

— Тоді хай заходить, — запропонував Річард. — Стан цієї кімнати говорить сам за себе.

— Ні, я б хотіла повноцінну екскурсію, — висунула вимогу Петті, пильно дивлячись на нього.

Стіни та стеля були пофарбовані в чорне, а панківський безлад, який у вітальні було подавлено Волтеровою присутністю, тут відомстився і бушував на повну. Всюди були розкидані платівки та обкладинки з-під них, стояло кілька банок для тютюну, лежала ще одна гітара, висіли повні-Повнісінькі полиці з книжками, валялася величезна купа шкарпеток та трусів, а ліжко прикривали зім’яті темні простирадла, і чомусь Петті відчула цікавість, а не огидність, зрозумівши, що колись на них лежала Елайза.

— Які веселі кольори, — зазначила Петті.

Волтер знову позіхнув:

— Звичайно, я все перефарбую.

— Якщо тільки Петті не подобається чорне! — вже від порога вигукнув Річард.

— Я ніколи не думала про чорне, — відповіла вона. — Досить цікавий варіант.

— Як на мене, це дуже заспокійливий колір, — зазначив Річард.

— То ти переїздиш до Нью-Йорка, — сказала вона.

— Так.

— Чудово. Коли?

— За два тижні.

— Я теж туди їду, саме за два тижні! Це двадцять п’ята річниця весілля моїх батьків. На цю дату заплановано щось жахливе.

— Ти з Нью-Йорка?

— Округ Вестчестер.

— Мені теж туди! Хоча, мабуть, не в ту частину, куди їдеш ти.

— Ну, мені потрібно до передмістя.

— Ну так, трохи не Йонкерс.

— Я бачила Йонкерс сотню разів у вікно потяга.

— Ось туди мені й треба.

— То ти машиною до Нью-Йорка їдеш? — запитала Петлі.

— А що? — відізвався Річард. — Підвезти?

— Я б не проти! Запрошуєш?

Він похитав головою:

— Я про це подумаю.

У бідолашного Волтера вже очі закривалися, він буквально не бачив, як вони домовлялися. У Петті ж дихання перехоплювало від провини та збентеження, і вона поспіхом дошкандибала до дверей і вже звідти викрикнула щось типу «дякую за чудовий вечір».

— Вибач, я так втомився, — відповів Волтер. — Ти впевнена, що я не маю довезти тебе додому?

— Я її довезу, — сказав Річард. — А ти йди спати.

Волтер, безперечно, виглядав дуже нещасним, але, можливо, лише через втому. Опинившись на свіжому повітрі, Петті та Річард мовчки пішли до старої іржавої «Імпали». Здавалося, Річард старанно намагається не торкатися неї, тому вона сіла всередину сама, а потім передала йому милиці.

— Мені чомусь здавалося, що в тебе фургон, — сказала Петті, коли Річард сів поряд із нею. — Усі рок-групи їздять фургонами.

— У Герери фургон. А це мій власний транспортний засіб.

— То це в ньому я поїду До Нью-Йорка?

— Так, послухай, — він вставив ключ запалення. — Ти вже маєш прийняти те чи інше рішення, зробити вибір. Зрозуміла? Це нечесно по відношенню до Волтера.

Патті дивилася просто у вітрове скло.

— Що нечесно?

— Давати йому надію. Грати з ним.

— То ти думаєш, я з ним просто граю?

— Він — чудова людина. Дуже, дуже серйозна. З ним треба поводитися обережно.

— Я це знаю, — відповіла вона. — Знаю і без тебе.

— Тоді для чого ти тут? Мені здалося...

— Що? Що тобі здалося?

— Мені здалося, що я завадив чомусь. Але потім, коли я хотів піти...

— Господи, ти і справді покидьок!

Річард кивнув, ніби його зовсім не турбувало, якої вона про нього думки, та ніби він уже втомився від дурних жінок, які тільки й кажуть дурниці.

— Коли я хотів піти, — продовжив він, — ти, здавалось, не зрозуміла натяку. Тут усе гаразд, це твій вибір.