Читати книгу - "Імператор, Кирило Легович"

Розділ дев’ятнадцятий 

Ще не відлита куля, здатна мене убити. 

                            Наполеон І  

Вони живі! Саме це їх і тішило. 

 Ромул і Марія падали з орбіти Титану двадцять хвилин, але для обох той плин часу був цілою вічністю. Вони змогли пом’якшити удар завдяки автоматичному парашуту, тому рятівна капсула стала для них домом на наступні місяці.   

Приземлившись, імператорська сім’я не виходила майже добу, боявшись, що за дверима знаходяться люди з «Ордену» або втікачі-бандити, що змогли вирватися з Сатурнівської в’язниці, хоч це було малоймовірно.  

  У їхньому турі був Титан, але вони мали приземлитися біля Титанового озера, де й стоїть колоніальне містечко Прометей. Але зараз вони й гадки не мали, де знаходяться. Єдине - планета Титан, що є супутником Сатурна. А ні координатів Прометея, а ні інших колоній не було видно. Ще й в капсулі не було жодних мап Титану - тільки головні планети Сонячної системи.  

 Зрештою вони виглянули. Це було  лячно, але красиво: можна було розгледіти так близько широчезне кільце-щит газового гіганта, подивитися на ледь не чорні скелі та милуватися тьмяними проміннями Сонця.  Сонячні панелі вціліли, тому камера з харчами та все обладнання змогло  працювати  безперервно.  

 Ромул і Марія сиділи на місці три земних доби. Вони недалеко відходили у скафандрах в пошуках можливої колонії. Але все це було марним. На місці стояти не можна, тому ті вирішили рухатися.   

Рятівні капсули мають здатність проходити по будь-яким поверхням  планет. Ромул увімкнув гусениці, налаштував усі прилад. Єдиним не визначеним питанням стало, саме в який бік рухатися. 

 Вони довго думали, куди б їм їхати, аби не прогадати, адже будь-який непрохідний шлях, дорівнював пришвидшенню їхньої загибелі. Хоч і харчів у них було вдосталь, та певна невпевненість жахала їх з кожною хвилиною. 

  Рішення було доволі логічним: рухатися на захід, за Сонцем, аби панелі давали енергію на їхні потреби. Зв’язку не було зовсім через пошкодження антени уламком їхнього колишнього судна, тому радари не могли працювати на великих відстанях, а капсула могла бачити й відчувати інші звукові хвилі лишень на 10 кілометрів.  

  Ромул й Марія їхали безперервно цілий місяць в пошуках людських колоній. Їм нічого було втрачати, тому рухалися вони за чіткою траєкторією. Не раз на шляху траплялися гірські масиви, провалля та непрохідні маленькі  стіни, що зростом були як половина Ромула. Так чи інакше, але їхали вони, обминаючи  перепони, з вірою, що за тією чи іншою знаходиться людське поселення.  

-Невже за стільки часу нам не вдалося знайти жодної колонії!- сердито промовляла Марія дивлячись на якусь рівнину зі свого ілюмінатора. 

-Ти думаєш, мені це подобається? - обурливо мовив Ромул, поправляючи своє  волосся, яке звисало над лобом через майже два місяці не відвідувань перукарні. 

-Ці кляті проводки зв’язку, чому вони не працюють?  

-Ти ж знаєш, що наша антена зламалася під час падіння. Ще й  Титан малозаселений, тому покриття  не є всюди.   

-Та невже! Ми вже їздимо по цій планеті місяць, і не знайшли жодного бодай натяку на людську цивілізацію, або бодай хоч якусь! - плюхнувшись на своє ліжко сердито мовила Марія, дивлячись на свого брата, який сидів біля пульта керування.  

-Що-що, але  в нас бодай є харчі, місце де можна спати та, вкінці кінців, туалет, який за сумісництвом є душем!  

-Я не проти, не проти. Але що буде, коли через місяць закінчяться харчі, що ти тоді будеш говорити? 

-Добре, що ти мені пропонуєш?  

-Принаймні швидше їхати!  

-Куди швидше! Ми й так на максимум їдемо!  

-Братику, якщо ти не знав, то можна відключити якісь принаймні прилади, аби енергія йшла на рух, а не очищування води, чи кондиціонер. 

-Добре, твоя взяла!  - встаючи з крісла мовив Імператор, - Тепер ти керуй цим всім ділом. Ти ж у нас же науковець, тобі ж краще видно.  

  Марія гордо сіла за командний стіл, і вимкнула світло та всі непотрібні прилади. Капсула рухалася швидше, але духота стояла страшенна. Ромул хотів попити води та через вимкнення відсіку з харчами, окрім холодильника, що був повністю забитий іншою їжею, вона була  теплою, не дуже приємною для втамування спраги. Тоді вже й Марії стали спекотно, тому та ввімкнула кондиціонер. 

   На початку саме цього місяця вони зустріли своє повноліття. Це було не дуже веселе свято: день як і всі, що були в  капсулі на Титані.  А ні подарунків, а ні якогось святкового  столу - тільки привітання одне одного з новим прожитим роком, який в думках міг стати останнім. Єдиним бажанням, яке вони загадали, було знайти колонію на Титані. Родина до останнього дня свята вірила в чудо, але його таки  не стало. 

 Так вони проїхали майже весь наступний місяць. І знову ж таки, їм не вдалося знайти нічого, абсолютно нічого, що хоч якось дало надію на порятунок. Харчів ще  вистачало, але Марія наказала економити, тому їхній раціон складав одну інколи дві порції на день.