Читати книгу - "Вибрані романи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чоловіки слова спочатку щось кажуть, а потім думають і, зрештою, роблять, незалежно від того, добрий чи поганий результат їхньої думки; чоловіки слова не виправляють себе й не повертаються назад і не відмовляються від того, що вони сказали. А він сказав, що вирушить у тривалі й далекі мандри.
Тривалі й далекі мандри! Але чого? Навіщо? Як? І куди?
Йому повідомили, що прийшла сеньйорита, яка хоче його бачити.
— Сеньйорита?
— Так, — відповіла Лідувіна. — І мені здається, що то... піаністка!
— Евхенія!
— Вона.
Він завагався. У нього блискавкою промайнула думка відіслати її геть, нехай, мовляв, скажуть, що його нема вдома.
«Вона прийшла, щоби підкорити мене, погратися зі мною, як із лялькою, — сказав він собі, — щоб я взяв гру на себе й заступив їй іншого... — Але потім змінив намір. — Ні, треба показати себе сильним!»
— Скажіть їй, що я зараз вийду.
Його вразила безстрашність цієї дівчини. «Треба визнати, що це справжня жінка, зі справжнім характером. Яка незворушність! Яка рішучість! Які очі! Але ні, ні, ні, ні! Вона мене не зламає! Вона мене не підкорить!»
Коли Ауґусто увійшов до зали, Евхенія стояла. Він знаком запропонував їй сісти, але вона, перш ніж це зробити, вигукнула:
— Вас, доне Ауґусто, обманули так само, як обманули мене!
Почувши ці слова, бідолаха сів обеззброєний, не знаючи, що сказати. Вони обоє сіли, й запала досить коротка мовчанка.
— Тож я вам іще повторюю, доне Ауґусто: вас обманули щодо мене, а мене обманули щодо вас. Оце все, що я вам хочу сказати.
— Але ж ми розмовляли одне з одним, Евхеніє!
— Не зважайте на те, що я вам казала. То все минуле, минуле!
— Атож, минуле завжди є минулим і бути інакше не може.
— Ви мене розумієте. І я хочу, щоби ви не надавали моїй згоді прийняти ваш щедрий дар іншого значення, ніж вона має.
— Як ви й бажаєте, сеньйорито, я не мав наміру надавати своєму дару іншого значення, ніж він має.
— Отже, чесність за чесність. А тепер, оскільки ми повинні все прояснити й після всього того, що між нами було й що я вам наговорила, я не змогла б, навіть якби хотіла, вдати, ніби можу відповісти на ваш щедрий дар якось інакше, ніж своєю найщирішою вдячністю. Як ви, зі свого боку, либонь і сподівалися....
— Справді, сеньйорито, я, зі свого боку, після того, що було, що ви сказали мені під час нашої останньої зустрічі і що розповіла мені сеньйора ваша тітка, і про що я тепер здогадуюся, не зміг би, навіть якби хотів, намагатися встановити якусь ціну за свою щедрість...
— Отже, ми з вами досягай згоди?
— Атож, цілковитої, сеньйорито.
— І тому знову зможемо стати друзями, добрими друзями, справжніми друзями?
— Зможемо.
Евхенія подала йому свою витончену руку, білу й холодну, як сніг, із веретеноподібними пальцями, створеними натискати на клавіші, й потиснула його руку, яка в цю мить тремтіла.
— Отже, друже, доне Ауґусто, ми з вами будемо добрими друзями, хоч ця дружба для мене...
— Що?
— Можливо, на людях...
— Що таке? Говоріть, говоріть!
— Щоправда, після недавнього болючого досвіду я відмовилася від певних речей...
— Прошу вас говорити з більшою ясністю, сеньйорито. Не годиться пояснювати речі наполовину.
— Тут усе навіть дуже ясно, доне Ауґусто. Невже ви припускаєте, що після того, що між нами було, і знаючи, як знають знайомі нам люди, що ви викупили з іпотеки мою спадщину, зробивши мені такий дар, невже після цього знайдеться чоловік, який матиме на мене певні претензії?
«Ця жінка — дияволиця!» — подумав Ауґусто й опустив голову, дивлячись у підлогу й не знаючи, що відповісти. Коли через мить він її підняв, то побачив, що Евхенія крадькома втирає сльозу.
— Евхеніє! — скрикнув він, і голос йому затремтів.
— Ауґусто! — покірно прошепотіла вона.
— І що, на вашу думку, ми повинні робити?
— Ні-ні, це просто фатальна доля, це не більше, ніж фатальна доля. Ми лише іграшки в її руках. Це нещастя!
Ауґусто підвівся з крісла й сів на канапу, поруч із Евхенією.
— Прошу тебе, Евхеніє, ради Бога, не грайся так зі мною! Фатальна доля — це ти; тут немає іншої фатальної долі, крім тебе. Це ти мене то притягуєш, то відштовхуєш і примушуєш крутитися, як мотовило; де ти зводиш мене з розуму; ти змушуєш мене відмовлятися від своїх найтвердіших намірів; ти схиляєш мене бути не тим, ким я є...
І він закинув їй руку за шию, притяг її до себе й пригорнув до грудей. І вона спокійно скинула капелюха.
— Так, Ауґусто, це фатальна доля завела нас у таку ситуацію. Ні я... ні ти не можемо бути невірними, не можемо зрадити самих себе; ні ти не можеш показати людям, ніби купуєш мене, як я сказала тобі у хвилину затьмарення своєї свідомості, ні я не можу допустити, щоби мене звинуватили в тому, ніби я знайшла в тобі заступника, віце-нареченого, страву другого сорту, як сказала мені моя тітка, не прагнучи чогось більшого, як розплатитися за твою щедрість...
— Але що нам до того, моя Евхеніє, якими ми будемо здаватися? Чиїх очей ми повинні боятися?
— Своїх же власних!
— Чому, моя Евхеніє, чому?..
Він знову пригорнув її до себе й почав покривати поцілунками її лоб та очі. Стало чутно дихання обох.
— Облиш мене! Облиш мене! — сказала вона, поправляючи та пригладжуючи собі волосся.
— Ти не... ти не... Евхеніє, ти не...
— Ні, я ні, цього не може бути...
— Ти мене не кохаєш?
— Кохання, кохання... Хто знає, що таке кохання? Не знаю... Не знаю... Я в цьому не впевнена.
— Про що ж тоді йдеться?
— Ідеться про... фатальну неминучість моменту! Про наслідки каяття... Та хіба я знаю... Усе це треба випробувати. А крім того, хіба ми не домовилися з гобою, Ауґусто, що залишимося друзями, добрими друзями, але не більше, ніж друзями?
— Так, але... А як же твоя жертва? Як же твоє твердження, що, прийнявши мій дар і залишаючись тільки моєю подругою, ти створюєш ситуацію, коли ніхто тебе не захоче?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані романи», після закриття браузера.